Лєннi Райдуга. "Наші діти не вдома"

Працюю зараз в Польщі, інтеграційним асистентом в середній школі. Щодня бачу українських дітей різного віку, тих, кого батьки (здебільшого матусі, але буває і інакше) вивезли за кордон і зараз вони навчаються в звичайних польських школах. Тому невеличкий тред "наші діти не вдома".

Не знаю, як в інших країнах, але поляки і тут створили для наших дітей неймовірні умови. Неймовірні, бо кожна школа в Польщі може зорганізувати у себе українські класи де адаптація фактично обоюдна. Так, ці школи адаптуються під наших дітей. Під наших дітей наймають персонал, друкують методички, фахівці проходять начання і різноманітні курси ПК. Подібного не було ніколи в світі, і все це дуже непросто не тільки для нас, біженців, але й для поляків. Часто школи переповнені, вчителі, як самі розумієте, теж мають додаткове навантаження. До чого я веду?

Щодо дітей, то зрозуміло, що нічого понадможливого від них не очікують. Всі розуміють, що наші діти дуже стресовані, нервові, розгублені і ніби самі не знають для чого вони тут і "нафіга це все". І от тут я, любі батьки, хотіла б звернутись до вас. Допоможіть своїм дітям зрозуміти, що школа в Польщі - це теж саме, що школа в Україні. Бо нажаль, часто діти цього не розуміють. Питаю: ти в Україні теж на укроках сидів на парті і співав? - Ні, - каже. - А чому тут так робиш? Ти ж заважаєш!

Дивиться ніби з подивом, а потім каже: просто хочу і все.

Часто чую від дітей, що батьки відокремлюють онлайн школу в Україні, як ніби "настоящу", і польську, куда "ну просто походіш і все". В результаті я бачу реально шокованих польських вчителів, які, якщо чесно, сподівались хоча б на більш-менш позитивну реакцію на прохання не кричати, послухати, трохи помовчати, та будь що. Демократія, яка справді реально присутня в школах європейських відчувається нашими дітьми як слабкість. Часто діти взагалі не сприймають закони школи серйозно. Не кричать на них, а просто просять - тю. Хай просять. Бо то коли вчителька в Україні волала на всю школу - тоді він слухав, а тут ні. А чого це? - постійно чую питання. - А чого я не можу сміятись, їсти, бавитись, сміятись вголос, спати, взагалі кудись піти? А чого? А мама сказала, ми скоро поїдемо додому. А вони мені нічого не зроблять, etc.

Нажаль, рівень польської не завжди дозволяє мені пояснити колегам, що діти не мають проти них нічого особистого. Просто війна. Просто вони багато бачили (хоча далеко не всі). Просто батьки часто зайняті своїми проблемами і не мають часу (чи бажання) пояснити дітям, що і до чого.

А от з навчанням все дуже непогано. Навчаються наші діти добре і (як на мене) дуже розумні самі по собі. Наші діти веселі, неймовірно винахідливі, творчі і талановиті. Але нажаль, культуру поваги до інших - людей, країн, культур і правил - нам з вами ще потрібно виховувати.

А, ще хотіла б додати, ледве не забула. Польські діти дуже схожі на наших: веселі, обожнюють бігати, як скажені і кричати, ну і побитися хлопцям - куда ж без цього. Але повага до людей, які навчають, дуже відчувається. І ні, це не страх. Шана і повага до старших друзів, десь так.

До речі. Дитина після школи в Польщі, якщо вона нормально навчалась, має рівень англійської В1. 

Після школи. Без репетиторів. Перевірено.

Тому робіть висновки. 

В нас такого шансу не було - давайте допоможемо хоча б дітям його мати.

24 жовт. 2022

Джерело: "Х"

Лєннi Райдуга

@Lenny_v_bane

Успіх "усупереч" фінансам?

Колега по роботі навів досвід своєї мами, яка працює сільською вчителькою, а за сумісництвом організовує дозвіллєву діяльність у школі. Зокрема, окрім традиційних свят, організовує виїзні концерти, бере участь у колективних змаганнях району. Ось і каже він мені:
- Вона молилась, аби її колектив не зайняв перше місце!
- А чому? - міркуючи собі за культурно-організаційну сторону її заходів, але його оповідь проявила зовсім іншу проблему.
- Та бог з тим районом, гроші знайдуть, а як поїхати на область? - доведеться їхати за свої. Що й казати про самореалізацію таланту в столиці... - Та от, я, як її син, мав під час виступу найдовший вірш. Таких віршів я не читав зроду. (Пауза). Тоді ми зайняли третє місце. Мати з полегкістю зітхнула... (й подумки перехрестилась).

Чому б не радіти життю?

- Я помітив: ти завжди усміхаєшся! І я не знаю, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозні речі?!. - Запитав свого колегу.

- Ти знаєш, свого часу, в шкільні роки, вчителька запитала в нас: що таке щастя?.. - Почав він. - Діти не мали на те питання прямої відповіді. Тоді наша вчителька домовилась з головним лікарем онкодиспансеру провести екскурсію по медзакладу. Додам, що це було в радянські часи і запретів водити дітей у подібні заклади, як таких, не існувало. Нині вже так нікого не зводиш. Єдине, що попросив головлікар: не брати дітей емоційно вразливих. Пішла більшість... Перше, що здивувало: всі пацієнти були худі та мали різний колір шкіри - жовтий, зелений, синій. Дівчата підійшли до жінки, яка розповіла їм, що в неї слабість в районі грудей. Вона не могла сказати дітям про свою хворобу буквально: рак молочної залози. Дівчата розплакались, повиходили з лікарні... Наступного дня всі написали оповідання про щастя. Вчителька усім поставила відмінно!
Я помітив, як тієї миті, коли він говорив про жінку на рак грудей, у нього - дорослого чоловіка - змінилось обличчя, а на очі могли навернутися сльози.
- Саме тому я радію життю!.. Чому б не радіти?.. - шукаючи риторичне завершення сказаному, підсумував він.