Портрети slbkt 2024 (шкіци)

Колега по спільній праці, але з іншої фірми, родом з Вугледара, розповідає, як прожив пів року в окупації. На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну зайшли у місто буряти зі словами: "Оце зараз беремо місто і вирушаємо до Донецька". Не ясно для чого, можливо, на парад. Колега жартує, що станом на початок 2024 року й донині вони "беруть" його рідне місто. Але, на жаль, життя у ньому вже немає: дім без вікон, розграбований, на проломленому даху лежить електроопора. З сумом зазначив, що на початок вторгнення також бачив убитими українських військових, яких навіть не було як забрати з вулиць міста. Евакуйовуватися в Польщу довелось через росію. На кордоні з Литвою російські прикордонники попросили до себе в окрему кімнату... Стільки мук пережито, дорога у невідомість, а "ось, Європа вже - поряд! - осяжна на відстані погляду" - вихором пролетіли думки перед входом до того кабінету. Але "на диво" лише перевірили документи і відпустили. Більше як за рік переглядав якісь відео і трапив на бурятку, яка показувала на камеру світлину з обличчям свого чоловіка, який пропав безвісти в Україні. Про себе усміхнувся: "Я його знаю! Це він казав мені, що "проїздом" захопить моє місто". Дивуючись такій випадковості, питаю: "А чи залишив ти їй який-небудь комент?" Відповідь прозвучала проста і категорична: "На**я вона мені здалася?!".

Лютий 2024 р.

Дахусім папістафалі

Колега показує новину, як у радянські часи майбутній олімпійський чемпіон сказав японському журналісту перед стартом про сніг, який почав раптово падати... Японець розчув слова наче "закляття" і вивів у назву своєї статті: "Дахусім". 

- Цілком по японські: "Da xu s im"! - зауважую колезі та пригадую, що він колись читав мені по пам'яті кілька речень цією мовою, які запам'ятав ще з юности, відвідуючи гурток "Юний технік". Там вони майстрували радіоприймачі, а також пробували робити радіопередавачі. Керівник гуртка, схоже, що був доволі креативним педагогом, запропонував вивчити для практичного застосування щось конкретне, наприклад з японської мови. Начебто були й варіанти з інших мов. Колега проявив бажання до японської і вивчив на пам'ять текст, але ніколи не знав його змісту, разом із тим ніколи не приходила ідея: спробувати його перекласти. За моєю ініціативою, одразу дістав Гугл-перекладач і наговорив ті кілька речень. Враження були чудові. Узагальнюючи, в тексті звучало щось на зразок привітання, знайомства в ефірі та побажання чогось доброго. 

У контексті розмови про "Дохусім", згадався анекдот, в якому узькоязичний працював у Франції на атракціонах Діснейленда, і кожного разу, коли натискав на старт атракціона, кричав слово, яке постійні відвідувачі запам'ятали як "папістафалі" і весело та голосно кричали з ним на старті. Традиція збереглася й після того, коли він звільнився. Питають українці: що означає це слово французською, адже в словнику його не знайти? - отож, то і означає: let's go!

Лютий 2024 р.

Колега розповідає: коли чує від молоді нецензурну лексику, готовий набити їм писок, але стримує себе, адже називає їх для себе "втраченим поколінням". Згадуючи себе у 90-ті, ще тоді замислювався: що буде з тими дітьми, покинутими батьками, які пішли на базари та поїхали "човнокувати" (від рос. слова "челночники"), аби вижити із-за масового безробіття та очевидно браку фінансів? Хто виховуватиме цих дітей?.. 

А ось вони вже й дорослі! У них немає пошанування старших, хоча б на "ви". Кількість матюччя в лексиці перевищує слова, які мали б донести більш-менш прийнятну думку. "Бий таких по писку, не бий - їх такими виростили..." Злість небезпідставна, але має вектор розуміння: українці не мають більше права втрачати будь-яке чергове молоде покоління!

29 лютого 2024 р.

Колега розповідає, як працював у 2010 році в Чехії. Серед його колег був чеченець, який виконував будівельні роботи, пов'язані зі штукатуркою стін. Якось той чеченець розповів, що зустрів дагестанця, якому платять більше і вже готовий іти до їхньої бригади. Колега уточнює, а які саме будівельні роботи вони виконують. Той ламаною російською відповідає, що він його словесно до кінця не зрозумів, але показав йому в повітрі кругові оберти рукою, що робить саме отак! А той дагестанець також показав йому кругові оберти в повітрі, і тому вони зрозуміли один одного. Тоді колега каже, може вони роблять не звичайну штукатурку, а працюють на висоті і роблять зовнішні фасади, за які реально платять більше? На що той повторив лишень кругові оберти в повітрі та задумався... Коли їхав до себе в Росію, акурат стався теракт в аеропорту Домодєдово, за участю чеченця (офіційна версія). Чеські прикордонники затримали його на кордоні та передали на перевірку російським спецслужбам... Тієї миті (не до теми, але й не вголос) мені пригадались "скарги" одного чеського політика, що Чехію в міжнародних колах доволі часто плутають із Чечнею за подібністю офіційного написання англійською: "Czechia" - "Chechnia".

30 лютого 2024 р.

На днях росіяни обстріляли Шостку. Колега пригадує чим славилась і славиться місто. Окрім тюрми і навчального закладу, де готують працівників правоохоронних органів, у минулому працював завод "Свема", який виготовляв фотопродукцію на весь радянський союз, також порохозавод, на якому зокрема працювали люди, що відбували покарання. Їх найчастіше брали у особливо хімічні цехи. Для мирних людей, праця в такому цеху була як "рік за три", тим самим раніше виходили на пенсію, а для дрібних правопорушників - три роки строку в тюрмі дорівнювалось відбути три роки на такому заводі. Така форма праці для ув'язнених називалась: ЛПТ (лікувально-профілактичний труд). І ця назва - не жарт. Профілактичний труд у хімічному цеху - це свого роду звучить, як оздоровлення в санаторії, лишень навспак. Таких покараних ще брали на будівництво житлових будинків, на зварювальні роботи, наприклад: опалення, сантехніки. Такі "потужні працівники" любили чорний гумор. Наприклад, заварити між поверхами новобудови лом, який за товщиною не відрізнявся від звичайної труби опалення. Коли пускали в систему воду, ніяк не могли зрозуміти причини: чому не тече вода? Доводилось бігати поверхами, аби з'ясувати: що не так з трубами? А лом, залитий в бетон, демонтується інакше, аніж тоді, коли залитий між поверхами будинку. 

Ця історія нагадала мені власний досвід: коли я вчився в технічному ліцеї. Нам для практики привезли на ремонт з десяток конвекторів. Усі вони мали коротке замикання, або ж на сленгу електриків - "кози", які, як виявилось, були свідомо зроблені робітниками, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі. Але "замурований лом" - це щось "веселіше".. не так наражає на життя!

Березень 2024 р.

Колега частину життя, як менеджер, організовував і робив зовнішнє міське світло. Якось виграли проєкт по освітленню наприкінці двотисячних Боярки. Зазначає, як його робота наочно змінила життя міста. Коли перший раз приїхав у місто, життя з вулиць зникало одразу з приходом ночі: "Місто, наче вимирало". На той час Боярка відзначалась доволі помітною криміногенною обстановкою. Ще в процесі праці, з появою на перших вулицях світла, зауважив, як люди почали більше проводити вечірній час на освітлених вулицях. Коли закінчили проєкт, влада прозвітувала: відбувся спад злочинности, у деяких закладах обслуговування збільшився робочий день, а особисто від себе: стали помітними закохані пари, мами з колясками та малими дітьми почали проводити на свіжому повітрі більше вільного часу. Отож, згадуючи анекдот, підсумую: "Чи знали ви, що до появи Всесвіту, вже були електрики?.. - Ні? - Отож бо! І сказав Бог: "Та й буде Світло!" Це означає, що вже пройшлись майстри, які проклали кабеля та інсталювали освітлення!"

06 квітня 2024 р.

Бабця дружини казала: "Бог ніколи не приходить бити палкою", а сьогодні пішла новина, що на пантифіка упала ікона.

06 квітня 2024 р.

Якось колега, поляк, розповів історію про те, як будувалась головна дорога між великими містами, яка доволі сильно посприяла економічному розвитку регіону. Для такого грандіозного будівництва треба було по маршруту майбутньої траси знести деякі житлові будинки. Серед таких місць навіть була його школа, в якій він колись учився. Одні з таких житлових багатоквартирних трьох і п'ятиповерхових будинків по роду своєї діяльності він, уже в дорослому житті, обслуговував як електрик - вимінюючи з певною періодичністю лічильники. Сам ряд конкретно тих будинків, про які вирішив розказати, належав до мешканців міста з соціально неблагополучних і збіднілих родин. Отже, і самі помешкання виглядали дещо занедбаними і непривабливими. Будуючи дорогу, влада зробила щедрий жест доброї волі (частково профінансований коштом "Європейського союзу"): запропонувала мешканцям переїхати зі старих помешкань у новозбудовані будинки, у тому ж районі міста, конкретно під реалізацією програми будівництва дороги. Через років 5 колега приїхав до своїх старих клієнтів, які належали саме до таких переселенців, до тих нещодавно нових будинків і сильно здивувався, адже їх вигляд за короткий час змінився настільки, що уподібнився до тих старих занедбаних будинків, у яких жили ці мешканці раніше: стіни помальовані графіті, двері зі слідами вибивання ногою, розбите скло, недоглянуті газони та дитячий майданчик - з сумом згадуючи пережите: "Якесь гірке дежавю!"

08.04.24

Їду за кермом авта, дивлюсь на дорогу. На світлофорі зупиняюсь за білою великою новенькою машиною формату "позашляховик" (бренд не вказую свідомо) і помічаю на ній оригінальний номерний знак, обраний власником(цею) явно свідомо "... 666 ...". Кажу колезі, з яким їду, зверни увагу на машину і номерний знак: з таким вибором мала б бути машина в стилі "хард", чорного кольору... На що колега, як з кілочка: "Вовк у овечій шкірі". Наступного дня їду тією ж дорогою, зупиняюсь на тому ж світлофорі, а переді мною з таким же номерним знаком "666" (іронія долі?) - чорна машина, як смоль: "овечка у вовчій шкірі"?

10.04.24

Років з 10 тому робив закупи в одному з українських маркетів. Поки збирав невеликий кошик товарів, до мене підійшов менеджер цього магазину із проханням зробити йому послугу. На той час мені дуже подобалися методи та незнайомі для мене ідеї управління і тому цей досвід був певною мірою додатковим у моєму житті. Він дав до мого кошика один з видів товару, який пообіцяв забрати при касі. Той товар мав на собі неправильну назву і це був тест на уважність касира. Самої глибини задуму від початку я не зрозумів, але погодився на експеримент. За послугу, запропонував узяти один із видів товару, який був у моєму пошуку за рахунок закладу. На касі виявився хлопець доволі дивної зовнішності, з проблемою розуміння власної гігієни: довгими нігтями, сповненими бруду, немитим волоссям, що зовні справляло враження повної немитости. "На автоматі" пробив весь мій товар і вже озвучив ціну до оплати. Менеджер, який став за його спиною зауважив йому на неправильному відбитті товару: який зовні товар, яка його назва та ціна. На упаковці все було зазначено не так. На тому менеджер подякував мені, попросив скасувати помилковий товар, а іншу з позицій кошика скасувати як "подяка" від цього закладу. Цікаве мало б бути відчуття, коли менеджер вказує на твою помилку та просить допусти ще одну, свідомо, в його присутності.. 

12.04.24

Кажуть у чужих народів важке розуміння числівників. Румун зі знанням німецької мови пробує вивчити десятичні цифри до ста: де-сять, 2-цять, 3-цять і тут йому все видається, що з кожною цифрою достатньо додати "-сять або -цять". Продовжує: чотири-сять... Тут я його виправляю: сорок! Бачу по його очах, що "процесор" трохи підвисає. Тієї ж миті ускладнюю процес розуміння числівників із додаванням -де. Продовжую: 5-де-сят, 6-де-сят... Продовжує він: 7-де-сят, 8-де-сят, дев'ять...де-сят? Виправляю: дев'яносто! Він (радісно): дев'ять-сто! Натякаючи, що вже знає: достатньо нам сказати "два-сто" - і ми його зрозуміємо, як число "200", 3-сто, як "300", 4-сто, як "400". Навіть вже знав, що є п'ять-сот!... А тут вже знайоме: 9-сто, як "900"... Виправляю, 9-сто - це не дев'яно-сто, а дев'ять-сот. На цій спробі осягнути математику українською, його "процесор" потух, але швидко перезапустився на нову тему.

30.04.24

Поляк. Вже давно на пенсії. Ходить на роботу, аби не знудитися вдома. Розповідає, що все життя курив і скільки не кидав, не виходило, навіть розчарувався в тому намірі. Коли виникли проблеми з серцем до такої міри, що трапив у лікарню. Після виписки кардіохірург лише сказав: "Ліпше аби пан не курив". Цих кількох слів було досить, аби викинути пачку цигарок і більше до неї не повертатися.

07.05.24

Питаю узбека: скільки має дітей? Йому важко відповідати, тому спочатку показує на пальцях, а потім пригадує, як це звучить російською: мало... три! Група колег-українців: хіба мало? Продовжує: "У батька було: один, чотири!" Я: "Чотирнадцять?" Він: "Так - чотирнадцять! І це нормально". Хоча він на заробітках у Польщі, процес відліку припинився... Іншим днем грузин розповідає про своїх дітей: у нього їх четверо. Хотів би більше, але подальша тема впирається у фінанси. Йому вже 59 років, одружився після сорока. І тут же для прикладу згадує діда, який вперше одружився в 61 рік, а в нього було семеро синів і п'ятеро дочок. Слухаючи його, одразу слухачі не осягають логіки сказаного. - У скільки років дід одружився?.. А дітей?.. - Дванадцять! А дружина скільки мала років? - На двадцять років молодша. А жив у місті? - Ні! Тоді всі жили в горах. Домінуючим до сказаного про "здорове харчування": він пив домашнє вино, курив люльку, ще й прожив 104 роки! А його батько: 120!

15.05.24

Узбецький гумор. Питаю узбека: а у вас в Узбекистані є змії? Чи заповзають у міста? Відповідає на повному серйозі: "Так є! Навіть удома - анаконда! Два метра..." Показує руками і пальцями: "На двух ногах..." Так як говорить ламаною російською, не все одразу розумію, що він хоче сказати. Продовжує: "Та анаконда, як тільки приходить десяте число, шипить: "Давай, давай!" - показуючи на пальці... Лише тоді я розумію, що так він "трепетно" називає свою дружину.

18.05.24

Підходить до мене колега-азербайджанець. Колись питав звідки я родом? А тут раптом знову перепитує: "Ти ж родом із Житомира?.. А я лише зараз згадав: звідки знаю твоє місто?! Колись я був у Туреччині, і шукав для перепродажу в Азербайджані одяг. Тут мені трапили на очі шкарпетки з кириличним написом. Я подивився, оцінив їхню якість і зрозумів, що вони чудові. Закупив тисячну партію і не повіриш: одразу всю продав у себе. Щедро усміхаючись, начебто в мені з тим спогадом розгледів рідну душу.

23.05.24

Казах два роки як працює в Польщі. На слух розуміє українську та польську. Каже, що літом їхатиме до себе в Казахстан, адже йдуть добрі інвестиції з Китаю і вже є гарні пропозиції праці, зокрема від друга, що возить товари з Піднебесної до Московії. Кажу йому, що це може бути до пори, як колись у Білорусі, коли перші санкції щодо росії спрямували потоки європейських товарів їхньою територією. Схоже, що фінансова мотивація як для Казахстану, так і для нього є більш переконливою, аніж моральне розуміння геополітичних змін. 

В іншій розмові виявилось, що цей казах, зовні - типовий представник корінного народу, знає російську краще, аніж рідну мову, порівнюючи її якість із узбеком, який "розмовляє російською так, що більшість, з того що говорить, він не розуміє": "Так мене іноді не розуміють у Казахстані...". Отже, русифікація свідомости - то окрема тема, і в скорому часі, для більш ґрунтовних досліджень.

25.05.24

Сьомий рік як працюю в Польщі. На початку мене дивувало, інше відношення між керівником і підлеглим аніж ув Україні. Тут, принаймні в моїй роботі на різних об'єктах, не виникало ставлення: "Я начальник - ти дурак!" Схоже, що подібний метод керівництва нам міцно насадили за радянських часів. Працюючи з австрійцями, то взагалі діалог вівся так, що якоїсь миті зникало відчуття, що між нами існує якась ієрархічна різниця. Звісно, що завжди можна зустріти самодурів, які хочуть вислужитися, аби зайняти вигідніше місце серед таких же простих, як сам. Але робота всіх заради однієї мети таких людей "здуває" швидко. Зовсім інше ставлення, коли за кордоном над українцями ставлять українців, то само кажуть поляки про себе, коли потрапляють ув умовні "німці". Киває головою поляк про своїх і підтакує, коли каже наш, що "немає так, аби українець не заробив на українцеві". В контексті таких прив'язок до вислужування перед старшим, "як за комуни", хлопець згадав службу в армії, коли солдат завжди зобов'язаний давати честь старшому за військовою посадою. Ув одному випадку це дійшло до анекдотичного: "Уявіть собі армійський туалет, виконаний квадратно-гніздовим трибом, без перегородок. Заходить туди офіцер, а над очком сидить солдат у позиції "жабеня вчиться надути щоки". Процес переривається зміною настрою не у відповідності до часу і місця "злочину": "Чєсть імєю, таваріщь афіцер!".. Занавіс, музика, що й не мав би нагадувати "гепі енд".

27.05.24

© Олег Левченко, 2024.

Андрій Боєчко. "Крім мене він нікого вже не цікавить.."

Гасла... Кажете, що ми не орки? Впевнені?

Довго вагався писати про це чи ні..

Вирішив все-таки написати.

Пішов вчора в супермаркет за цигарками.

Вул. Павлівська, поряд відомий маркет «Дари моря».

Щохвилини проходять сотні людей.

 Раптом бачу, під деревом лежить людина і просить прохожих дати йому поїсти.

Людина схожа на безхатька.

В руках пляшка горілки.

Зупиняюся.

- Допомога потрібна? Може викликати швидку?

- Ні, дай сигарету і пару гривень. Хочу їсти.

Пʼю третій день.

- Що ти тут робиш, друже? Хто ти?

Чоловік витягує паспорт, військовий квиток, УБД.

Я пʼю! Приїхав в госпіталь, але так і не дійшов. Третя контузія, важка. Я сапер. Поки в резерві.

Викликаю поліцію і швидку.

Кажу - друже, давай в лікарню, прокапають тебе, нагодують, приведуть до даду. Потім поїдеш в госпіталь.

- Не хочу! Я хочу їсти і сигарету. Більше не можу жити..

- Довго тут лежиш?

- Зранку, години дві..

Ми розмовляли хвилин пʼятнадцять. Розповів про те, де воював, в якій бригаді, про поранення і контузії, про полеглих побратимів..

Родина розпалася, залишився один, без даху над головою.

Нікому не потрібний..

А люди проходили повз нас і навіть не звертали увагу..

Сотні людей..

Приїхали поліцейські, перевірили чоловіка по своїх базах.

Все підтвердилося. Два роки на війні. Сапер, стар. лейтенант.

Приїхав на лікування.

Поранення, контузії, ПТСР, психологічні розлади.

Три дні, як має бути в госпіталі…

Купив йому сигарети і поїсти.

Підʼїхала швидка. Подивилися, що травм немає, і зібралися їхати..

- Стоп, відвезіть воїна в лікарню! Він же контужений! Помре тут. Прокапайте!

Якось домовились..

Знаєте, що «вкурвлює»?

Повна байдужість людей..

Всім все до лампади..

Повз нього пройшли тисячі людей! Жоден не зупинився, не запитав що трапилося, не викликав швидку..

Безхатько? Та нехай здихає…

Поїду сьогодні в лікарню. Заберу сапера і завезу в госпіталь.

Крім мене він нікого вже не цікавить..

Автор Андрій Боєчко

Джерело: "Х"

@gozefinagold

22 трав. 2024

E. Mock. "Працював я якось із Мосейчук..."

Працював я якось із Мосейчук на «5 каналі». Давно це було. Відразу після революції у 2005 році.

Чоловіка її колишнього знаю. Льоня Мосейчук – чудова людина, хороший оператор. Фактично він зліпив із сопливої Наташі Раєвської, (дочки радянсько-поданого замполіта) подобу журналіста та ведучої.

У Наташі була мета – стати ведучою на телеку та багатою тіткою. Способи досягнення мети її не хвилювали. Увела Льоню із сім'ї. Взяла його прізвище, ніби показуючи: "все, він мій!" і «от'єбіться!».

Льоня вимолив, щоб її взяли на п'ятірку хоч кимось. Бо сам там працював. Ну а після Наташа зустрічає "кохання" всього свого життя: нового фіндиректора "5 каналу".

Пристрасть настільки яскрава й неприборкана, що іноді крізь двері кабінету було чути, як… Втім, байдуже. Кохання всього життя, куди ж ми ліземо.

Раз-два, фіндир звільняється із «п'ятірки». Там каламутна історія була, але розмова не про нього. Іде на «1+1», куди ручною поклажею забирає і Наташу. Льоня від неї нарешті отримує розлучення, поділ майна і тонни гівна за очі.

Коли працював з цією персоною, при співпадінні змін не було жодного дня, щоб ми не сварилися. Починалося все з розвезення. Зміни були з 05:00, жив я тоді на Харківському. Як і Раєвська. Але мене забирали з дому раніше – маршрут будувався, виходячи із логіки, а не хотєлки.

Зазвичай, це був невеликий мікроавтобус. Перші троє людей займали «найкращі місця». Наталя не завжди була задоволена, що треба їхати на роботу спиною вперед. І навіть вимагала з нею помінятись. Я посилав, але іноді їй вдавалося домовитись із моїм колегою.

Звісно, вона вимагала окремої машини. Але в нас усі рівні. І розвезення ранкове одне. Хочеш – купуй машину та катайся сама. Потім вона брала штурмом начальника транспортного цеху: якщо вже неможливо мене, хама, звільнити - то хоч би її забирайте першою, а потім мене! Так малювалося зайве коло у 20 км, і її теж послали.

Після цього вона намагалася всіляко отруїти нам життя на каналі. Але виходило слабко. Точніше, ніяк.

Загалом, склочная тітка, яка завжди намагається показати себе значимою. При цьому не дуже розумна, нахабна і совкова. Вічно «зайнята купою проектів», «ось вона зніметься, зробить, її запросять у щось дуже значуще та круте». А також легкий флер ностальгії за совком. Це все враження, що залишилися про Наташу та нашу спільну роботу на «п'ятірці».

Вважайте хвилинними мемуарами. А якщо жінка почне бухтіти – не біда, є свідки її поведінки. На каналі, не в кабінеті фіндира, звісно.

ТК KASHPUR

E. Mock

@Ih_Bi_Bi

16 трав. 2024

Ukrostap. "Ніколи в житті я не мав бажання йти в армію... Але точно так само не думав відкосити"

Давайте на хвилі розмов про мобілізацію я розкажу про свою. Я з березня в ЗСУ, останні два тижні в підрозділі, тому це завершена історія. Я прийшов у військкомат на третій день повномасштабки з обмеженою придатністю і без досвіду. В мене взяли дані і відправили чекати дзвінка.

Повістку я отримав через рік. На той час була хвиля активної мобілізації і я був приблизно готовий, що цього року мені йти служити. Мене відправили на ВЛК, що тривало більше місяця. Я отримав перше запрошення в підрозділ – вони шукали людей на роботу, яку я міг і хотів робити.

Робота була небойова, але на той час вийшов указ Залужного, за яким без базової вогневої підготовки не можна займати жодну посаду. За ВОСом я на той час був діловод, а за станом придатний до служби в тилу, нале у випадку прямого вогневого контакту всі стають піхотою.

Прецеденти відправки геть ненавчених військових на передову, особливо в перші тижні війни, були. Про них було відомо і з них зробили висновки – без навчального центру мене не брали в тилову частину відомства, якому в уяві багатьох правила мають бути не писані.

Домовилися, що я пройду навчання і піду до них. В ТЦК, оскільки є вища освіта і знання іноземних мов, запропонували йти на офіцера. Мені було байдуже, солдат чи офіцер – я хотів у той підрозділ. У ВІКНУ мене не взяли. В НЦ сухопутки, де готували мотопіхоту, теж.

У кожній частині своя співбесіда. Завжди запитують, чи служив строкову службу. Це завжди тягнуло питання про те, чому був обмежено придатний. І на цьому розмова зі мною закінчувалась – ви не пройдете підготовку. Я повернувся додому. Отримував повістку, йшов на дату відмічатись.

На початку вересня мені запропонували ще раз спробувати на курси. Я погодився і мене знову не взяли. Тут я єдиний раз спробував вдатися до корупції – запитав, чи може той підрозділ відправили мене на курси від себе – так здоров'я не стало на заваді. Мені сказали чекати понеділка.

Комісар погодився, що я залишуся в Києві до понеділка, коли питання вирішиться. Не погодився обласний комісар і я поїхав у ДШВ. У ДШВ мене звісно що не взяли і довго розпитували, хто мене туди відправив. Було кумедно. Після цього мені в ТЦК запропонували полікуватись).

Наступного разу я зустрівся з ТЦК цього березня. Мені запропонували податися в НЦ Кам'янця-Подільського, бо туди точно візьмуть. Я погодився. БЗВП я проходив без броніка, шолома, на знеболах і ревмоксикамі. Трохи в шпиталі, трохи за діловодством отримав ВОС 100.

Цього разу я не став писати в підрозділ, який мене кликав від початку, а спробував інший, до якого мене запрошували ще взимку цього року. Я був заряджений пройти навчання з першого разу, бо був ризик забагато пропустити і залишитись повторно.

Так, всіх кидають на передову настільки стрімко, що в нашій роті один проходив БЗВП десятий місяць. Медичне забезпечення при цьому жахливе, звісно. Але краще вже медик-довбойоб в НЦ, ніж той самий медик у бойовій частині. Про стрімкість, до речі.

6 тижнів я пробув на БЗВП. Фахова підготовка, на яку мій взвод пішов далі, триває від двох до шести тижнів. Знайомі з попередніх циклів, з якими я тримав контакт, проходять донавчання в частинах. Це вже принаймні 3-5 місяців залежно від фаху.

Досвід НЦ незабутній, звісно, але з огляду на всі змінні можу сказати, що було ок. Були можливості навчитися і можливості проїблувати, тут особистий вибір кожного. Але передовсім це тривожний досвід. Я був абсолютно не впевнений, чи потраплю в бажаний підрозділ.

За час БЗВП в мене були чотири РІЗНІ розмови про майбутнє місце служби в Силах Підтримки. Одного разу мене вже поставили перед фактом, що я йду в таку-то частину. А тоді за день до кінця БЗВП прийшов наказ на моє переведення в той само підрозділ, де я зараз.

Ніколи в житті я не мав бажання йти в армію. Ніколи в житті я не мав внутрішнього наміру йти в армію. Але точно так само не думав відкосити. Я не ломився в кожні двері, аби тільки взяли. Я ломився в ті, куди хотів потрапити. Я не спішив і мене влаштовувало не бути в армії.

Але я розумів, що не цього року то наступного. Потрохи готувався бодай теоретично. Спину не вилікуєш, тому я не знав, що мені лишається поза цим. Я не шукав нагоди сам, але приймав усі нагоди, які мене знаходили. Жодного разу мене ні до чого не силували. Та й таке.

Джерело "Х":

Ім'я і національність

@Ukrostap

18 трав. 2024

Роман Донік. "Ситуація навколо Харкова надовго..."

1. Ситуація навколо Харкова надовго. Росіяни готувалися. Довго і гарно. Наше політично-військове (саме в такій послідовності) керівництво не дуже. Як завжди. Все більше в надії, що саме розмокчеться. Росіяни зараз не мають ресурсів на штурм Харкова. Ключове слово «зараз».

2. Почують слабину, будуть мати успіх навколо міста, наростять зусилля. Поступово будуть давити, поки не зможуть підтягти артилерію і взяти під вогневий контроль ближні тили. Тактика росіян при проходженні прикордоння не змінилася. Дуже нагадує просування в лютому 22.

3. Коли колони розтікатися і обходили осередки спротиву. Зараз тільки масштаби інші та ворог досвідчений і обстріляний. І відмінність в тому, що не колони з технікою, а піхота ногами. Повільніше. Нанесли вогневе ураження, почали масово просуватися малими групами.

4. Як тільки десь знаходять шпарину, лізуть туди і розтікається. По всім дорогам, інколи по стежках. Як мурахи. Йдуть і не зупиняються. На атаки дронами і скиди майже не реагують. Арту перечекали і далі йдуть. Тупо йдуть. Коли зустрічають опір, акумулюють сили і підтягуються.

5. Спецназівці або розвідка, починаються запеклі бої. Підтримка з повітря. БПЛА розвідників просто море. Ланцетів теж. Саме дивне, це реакція деяких підрозділів сил оборони. Точніше відсутність реакції на ланцети.

6. Іноді таке враження, що частина командирів не знають про існування ланцетів. Як мінімум по діях таке враження. Дежавю. Майже нема аналізаторів частот. Небезпека з неба знову недооцінена. Купа народу як з іншого виміру. Не мають елементарного уявлення.

7. Вовчанськ судячи з усього будуть рівняти з землею. Особисто мене, як параноїка, дуже турбує сумський напрямок і повторна спроба відсікти Харків від Києва. Підстав для паніки поки нема. Війна, як є, з переважаючими силами противника. Але буде дуже складно найближчими місяцями.

8. Після ступору половини першого дня, та піздюліни отриманої від Сирського, військова машина на рівні ОСУВ-ОТУ запрацювала доволі оперативно. Те ще буде в такій «вʼялій» фазі, не дуже віриться. Прогнози діло невдячне, тому працюємо з чим є.

9. Найближчим часом навколо Харкова в підрозділах просто катастрофічно зростуть потреби в дронах (і мавіках і FPV). Зараз небо не закрите ребом. Питання часу з обох сторін. Бортовий реб треба буде на кожну автівку і одиницю техніки.

10. Нещодавно самі стикнулися з піхотною атакою за підтримки якихось хімічних речовин, які скидали з дронів. Хєрова тема. Але такі випадки стають все частіше і частіше. Тому можливо в тренд сезона зайдуть протигази. Принаймні ми вже починаємо вчити людей стріляти.

11. Одягнувши панорамні маски. Автівки і все, що з ними звʼязане. Готуємось до довгого, кривавого, виснажливого літа. Для тих, хто донатить і хто шукає термінової допомоги, треба розуміти, що між оголошеним збором та моментом закупівлі може пройти до біса багато часу.

12. Особливо в випадку з засобами купольного РЕБу. Дякуємо всім хто допомагає. Тримаймо стрій.

Роман Донік

@donikroman

12 трав. 2024

Віктор. "Це був БІЛЬ..."

З висоти прожитого віку був впевнений, що багато чого знаю про біль. Та й терпіти його думав вмію. Фізичний то точно, стан здоров'я ті тренінги періодично проводе. Але нічого болючішого ніж вчора не мав. Це був БІЛЬ. Біль, крик душі та волання серця за загиблим братиком.

Побратимом. Другом. Нашим воїном. Бойовим водієм. Кращим. Кажуть ця сука війна забирає найкращих. І таки ця блядь вміє вибирати. Забрала, вирвала людину-мультітула. Віртуозного водія. Неперевершеного механіка. Воїна.

Це про нього я писав колись, коли розповідав, як однією автівкою ротування йшло більше доби. І це все в тому проклятому лісі, под массами літаючого залізяччя. Це він майже тисячу км за півтори доби намотав тоді по тим колдойобинам. Майже приріс до автівки.

Це він видирав 300 прямо з окопів, та так хвацько, що підари піною в рації гарчали. Да, ми все чуємо. І саме він міг прямо в лісі на чергуванні поремонтувати практично будь-що. "Кеп, привези тільки оті ключі, я все зроблю"(с). І ще багато чого, про що не можу написати.

БІЛЬ. Вона найпекучіша, коли слова пам'яті говорить його мама. Контрольним для всіх стало, коли підійшов син, і попросив розказати, яким був його тато в наших очах. Щоб пам'ятати... Пять здоровецьких, і давно не молодих мужиків в формі з мокрими очима та ще картина.

БІЛЬ. Бачити, як ніжно прижимає до грудей жінка номерний знак автівки, "ДЕН". Наш "Денчик". Вічна кіста в горлянці ворога. "Братики, не їдьте туди, я сам мотнусь. Не їдьте, я все ради вас зроблю"(с). Отакий він був, наш "Денчик".

Я знаю, що зробили ви, друзі з УкрТві. Просто ці дні не ставало сил писати. Тому знайте, дружина "Денчика" щиро вдячна за надану допомогу. Від усього серця просила вклонитись вам. Вона гордиться своїм чоловіком. І тому ваша увага і допомога тільки підтримала її святу віру в те, що її чоловік зробив саме такий вибір - захищати, і цей вибір єдино вірний та виважений. Бо є люди які достойні захисту, люди которі вміють відчувати. 

Дякую тобі, герою! Честь було служити з тобою пліч-о-пліч. Пам'ять про тебе, буде духовним знаменом нашого підрозділу. Ми будемо нести його з честю, і піднімемо над переможеним ворогом. Переможеним завдяки тобі. Слава Україні! - Героям слава!

Віктор

@vikines2002

10 трав. 2024

Богдан Кавуліч. Секта "Зелене братство"

На мою думку серіал "Слуга народу" був використаний, як маніпулятивна технологія, причому з порушенням етичних, моральних норм, а можливо і юридичних.

Я займаюся юридичною психологією, моя колишня наукова керівниця, доктор наук, за завданням однієї правоохоронної структури вивчала "Біле братство", увійшовши у цю секту.

Через деякий час змушена була відмовитися від завдання, бо зрозуміла, що втрачає контроль над собою і над дійсністю, яка навколо неї відбувається.

Вона доросла, сформована особистість, захищена знаннями, досвідом і силовою структурою.

Вона не змогла з'ясувати, як здійснюється вплив і дати йому пояснення, лише констатувала, що він дуже небезпечний.

Якщо пам'ятаєте, то в результаті діяльність "Білого братства" була заборонена, а головні персонажі (засновники) отримали тюремні терміни.

Чоловік (прізвище Кривоногов) виявися офіцером фсб.

Це була "проба пера" на локальній групі. Наскільки мені відомо, дехто з учасників цієї секти досі є пацієнтами психіатричних лікарень, настільки небезпечним був цей вплив.

Я вивчав і захищав тему "Маніпулювання свідомістю, прийоми і засоби".

Уже після виборів 19 року, перебуваючи в легкому шоку від масового психозу великої кількості адекватних (раніше) людей я, за порадою своєї дочки заставив себе переглянути серіал "Слуга народу".

Я був ще більше шокований, коли після перегляду піймав себе на тому (на коротку мить), що я симпатизую голобородьку і, наче, довіряю персонажу, який його зіграв.

Це при моєму політичному, життєвому досвіді, повному несприйнятті (гидливості) до кварталу, певному набору знань психології.

Але воно на коротку мить на мене подіяло.

І я уявив собі масштаб трагедії, коли мільйони людей не захищених так як я, подивилися серіал і зазнали масового психічного враження, ліків від якого у мене немає.

Люди, які піддалися цьому впливу і досі не усвідомили своєї помилки, насправді, не здатні критично мислити.

Наголошую ті, кого, навіть, вторгнення не "розблокувало".

У нас, тих, хто не піддався масованому "зомбуванню" непочатий край роботи.

На моє переконання, нам не можна відмежовуватися від людей, які під впливом маніпуляцій зробили фатальну помилку, бо вони зроблять її вдруге, а ми не знаємо їхньої точної кількості, можливо їх знову багато.

Я неодноразово спостерігав, з якою маніакальною впертістю вони захищають свій вибір.

У них немає аргументів, але вони на своєрідному "якорі" і самі без допомоги з нього не знімуться.

Ми маємо змусити себе повернутися до них обличчям, змінити обвинувачувальний тон, на приятельський і крок за кроком, очевидними, простими аргументами привести до тями. 

Хоча допускаю, що є "безнадійні", лише сподіваюся, що їх не мільйони.

© Богдан Кавуліч.

Публікація в "Х":

@ydzyubin

3 трав. 2024

Коментар до статті: Вражаючий аналіз психолога...