середа, 16 жовтня 2024 р.

Як виникають прізвиська

Знайомий по праці (ситуативний випадок, пов'язаний зі специфікою праці) любить називати колег прізвиськами. Уживає не до всіх і не при тих, про кого йде мова. Найчастіше, з ким працював особисто та різних бригадирів, під якими доля судила бути. Начальство на те й начальство, що має виразну поведінку, на якій зауважують підлеглі, які не гребують своєю чисельністю навіть дати одній особі й кілька прізвиськ. Наприклад, один бригадир умудрився причепити до себе "кликухи": "Ірод"... Інший - "Чобіт, генератор іпанутих ідей, враг народа". Не було б цього тексту, якби мій співрозмовник, "шанувальник" людей не на ім'я і не за прізвищем, не діймав би мене час від часу фразами: "А того ... знаєш?", "А з тим ... працював?" Скільки працюю на одній фірмі (чисельність працівників коливається близько 300-400 осіб, отже, фізично з усіма я не знайомий), таких унікумів ще не зустрічав та й не чув від колег, щоб хтось любив так називати когось інакше, аніж не на ім'я, як він. Зрідка звучали поодинокі "назви" про когось: десь, якось там, поміж словом, але так, як звати "буквально". Для себе, в такій розмові з ним виявив, що кілька знайомих колег, кого я все ж таки знаю, мають якісь "погремухи". Мене в усьому цьому зацікавив філологічний інтерес: з чого саме виникає така словотворчість? Разом із тим вдалась моя любов до аматорського творення словників зі слів, що насичують живу українську мову новими термінами та виразами, переважно "на злобу дня", що надають колись нейтральним словам ширшого значення (за останні пару років опубліковані на моєму блозі). Чого варті нині слова: "незламно", "потужно", "вперше", "контрнаступ", "до кінця 2023 року в Криму питимемо каву", "формула миру", "план перемоги" - викривлені "добрими намірами" політиків невідповідністю до жорстокої реальности? Отже, приклад на "легалізацію" іншости виглядає дзеркально як на верхах, так і серед простого населення. Можливо, тут дається взнаки українська вдача ще від козацьких часів називати речі не своїми іменами, де герой постає в жартівливому образі. Дехто тлумачить це так, аби "відвести біду", але по факту, виглядає сумнівно. Досить згадати сотні прізвиськ, які набув під час своєї каденції шостий президент України.
Не одразу виникла думка почати занотовувати прізвиська своїх колег, навіть тих, кого особисто й не знаю, лише "завдяки" щоденним повторюванням знайомого по праці. Так само розкрити глибину: з якого такого дива чіпляються до людей такі прізвиська? 
Міркую, що подібний інтерес може виникнути й у інших фахівців та любителів "красного слівця". Перше роз'яснення надав один з авторів подібного словотворення, й доволі просто: "За характерною рисою тієї чи іншої особи". Отож, почнімо цей незвичний "заплив у море" сучасної народної творчости. 
"Чемодан" - походить з фільму "Буратіно", коли Дуремар назвав черепаху "Старим плавучим чемоданом". Цитата (у подальшому "Ц." або відтворене по пам'яті без подібної вказівки): "Аби не називати такою довгою назвою, лишилось одне слово". 
"Футляр" - з творчості А.П. Чехова: "Людина в футлярі". Ц.: "Якийсь тихий весь замкнений, стиснений і в собі... "постійне і непереборне намагання оточити себе оболонкою, створити собі, так би мовити, футляр" (цитата письменника)". 
"Тумба" - Ц.: "Від героя російського серіалу Тумбасова - дуже на нього схожий!."
"Дуліни" - причепилось до двох осіб: батька й сина. Ц.: "Отримали "назву" від героя з російського комедійного образу Дулібіна, який грав гея-металурга. Більше із-за незвичної поведінки сина". (В деяких цитатах упускаю експресивну лексику).
"Антибіотик" - від виразу обличчя. Ц.: "Наче наївся термоядерних ліків, від чого втратив природній колір шкіри".
"Смерть" або "Кощій" - Ц.: "Такий худий, що дати йому в руку косу і не відрізниш". 
"Пломбір" - Ц.: "Скільки з ним не жили на квартирі, весь час морозильна камера була завалена пломбіром, так що інші не могли покласти й шматка м'яса". 
"Кефірчик" - Ц.: "За любов до молочних продуктів: переважно кефір, в також молоко, сметана тощо; зрідка помічали, що міг-таки їсти картоплю і "дішманські ковбаски". 
"Ірод" - Ц.: "Будучи бригадиром, так називав своїх підлеглих: "Іроди"." Як вніс уточнення інший колега - це ім'я біблійного героя є улюбленим в селі, з якого той походить. 
"Позвоночная грижа" (російською, бо саме нею розмовляв колега). Ц.: "Якось пожалівся на хребет, що не зможе підняти важкого. Але цьому передувала смішна історія, розказана ним самим. Коротко, ц.: "Допоміг євреям нести два мішки готівки на потяг Кривий Ріг - Тель-Авів".
"Пєтя-льотчік" - Ц.: "Все життя, як аматор, складав легкий літак, у якого відпали крила". 
"Канарейка" - Ц.: "Базікало з приводу та без приводу".
"Враг народа" - Ц.: "Втік від призиву до української армії, узявши бронь на працю в "Укрзалізниці", де, скориставшись відрядженням в Польщу, повернувся на фірму, на якій працював до початку повномасштабного вторгнення".
"Сепаратист" - так назвав "Генерал", який, будучи бригадиром, оцінив роботу свого підлеглого, що діяв усупереч вказівок щодо праці.
"Запасовий" - Ц.: "За стилем поведінки в праці: завжди стояв збоку".
"Плечовий" - працюючи в Росії дальнобійником, розповів історію про повій, які мали закріплені за кожною райони на трасах, так от, їх в кацапії називали "плечовими", це так сподобалось колегам, що й за ним закріпили це слово.
"Пухлий" - Ц.: "Вгадуваний натяк на фразу "ти чьо опух?" у поєднанні з виразом обличчя".
"Гусь" - за поставу ходити поважно та в вирозвалочку.
(Далі наводитиму приклади, також почуті мною від інших колег).
"Золото Карпат" - родом із міста Бурштин, якби іронія на дорогоцінність "каменю", тут ще має бути прив'язка до однойменної пісні Степана Гіги.
"BMW" - за хворобливу любов до машин цієї марки: "Таке враження, що має їх мало не в кожному воєводстві Польщі".
"Окосім" - від міцного польського пива, що безбожно уживав щовечора після роботи. Правильне прочитання бренду мало б бути "Okоcim" ("Окóчім"), але назву читали якби за кирилицею. 
"Батарейка" - завжди мав будь-яку тему з приводу чи без приводу, аби щось говорити. 
"Коза" - із-за неголеної зовнішности. 
"Депутат" - до робочого одягу завжди носив сорочку. 
"Директор ЖЕКа" (якщо точно, він мав би називатися начальником, а не директором) - із-за червоного кольору обличчя з характерним синім носом. 
"Демон" - скорочення від прізвища, але не випадкове. Хлопці почали називати його так, коли, навіть будучи бригадиром, ужив до кількох підлеглих фізичну силу.
"Куні-майстер", "Кунілінгус", "Декан факультету з кунілінгвістики", "Кальварес", "Альварес", "Трубольот" - із-за безбожної любови до алкоголю, аж до "втрати пульсу": наприклад, з найнаївнішого: проснутися в тарілці з їжею. Інший колега пожартував так само над новоприбулими до праці узбеками, назвавши одного "Куні-майстром", а іншого "Помічником куні-майстра", видавши це за чисту монету, адже ті не знали значення слова.
"Пастор" - за релігійне минуле, коли певний період свого життя пропрацював помічником пастора в церкві п'ятидесятників. Від іншого колеги почув іншу версію його прізвиська: "Пастор Шлаґ, письменник данський" - алюзія на героя фільму "17 миттєвостей весни" та Ганса Крістіана Андерсена.
"Польтава" - саме так називав рідне місто, щиро вважаючи, що інші говорять неправильно.
"Бурячок" - не лише за те, що хлопець мав червоне обличчя, а історії, як з року в рік вирощує та продає буряки.
"Вареник" - за характерну зачіску: патлате волосся навколо лисої голови.
Купідастер - Ц.: "Перевернув людині уявлення про життя, сказавши це слово".
"Корнет" - "Молодой человек 60 лет" - за "військову пунктуальність": чітко після отримання кожної зарплати три дні не виходить на роботу.
"Мальований" - за зовнішньою ознакою: наявністю різного роду кольорових татуювань.
"Блискавиця" - за повільність у праці. (До слова, коли почалась повномасштабна війна, добровільно пішов у територіальну оборону).
"Гривня" - перше прізвище, якого позбувся заразом зі своїм ім'ям, коли у роки нелегального виїзду за кордон, працюючи в Італії, отримав депортацію. Ця подія забарвлена історією праці в господаря, якому, замість "обрізати" у подвір'ї пальму (старі листя здолу), що росла перед приватним будинком, із-за некоректного розуміння італійської, порізав її на цурпалки. (До слова, коли почалась повномасштабна війна, був свідомим поїхати з Польщі і вступити до лав Збройних сил України. Від колеги, який відвозив його до кордону, почув аргументацію: "Я не можу перебувати в Польщі, коли надалі розумітиму, що залишатимусь тут, а моя родина там"). 
"Халк - Залізна людина, внук Росомахи" - за зовнішньою схожістю з героєм фільму. 
"Пів копійки" - за невеликий зріст.
"Сімпсон" - за певну подібність до героя мультфільму. "Під руку" потрапив і його брат, зовсім інша людина: аби узагальнити, коли йшла мова про них двох, то називали в множині "Сімпсони".
Також існують інші прізвиська надані за схожістю з героями та відомими людьми: "Гарі Поттер", "Шевченко", "Бандера", "Шафутинський", "Роналдо" тощо.
На цьому тлі більш наївними виглядають інші прізвиська, на зразок "Міхо", "Демон", що походять як від імені, так і від скорочення прізвища, або від професійного минулого та вподобань: "Пасічник", "Рибак", як і "Льотчик", згаданий раніше.
Колеги-поляки також мали свої "погремухи", які їм надавали не лише українці, але й родаки.
"Генерал" - за якесь військове минуле і тим самим стиль бригадирства. 
"Шарлатан" (бригадир з іншої фірми, що організовував всім роботу) - за специфіку керівництва.
"Ашенбехер" ("Aschenbecher") - з німецької мови: "попільничка", за постійне куріння цигарок.
"Скорцені" - викривлене прочитання прізвища.
"Смродек" ("Smrodek") - за дивний запах, що весь час невідомо чому супроводжував цю людину, хоча на вигляд, як на мене, мав прийнятний вигляд, хоча оповідав дивні історії з власного побуту.
"Логопед" - за проблеми з дикцією. 
"Бленд-а-мед" - за відсутність зубів. (Поширена проблема серед поляків (певний робітничий клас), не так із-за дорогої стоматології, як, за спостереженнями інших колег, вживання синтетичних наркотиків).
"Марчін-дорожка" - за любов у контексті сказаного вище.
"Ювелір" - за кримінальне минуле, пов'язане з торгівлею наркотиками і любов до кольорових металів.
"Есéсман" (людина SS) - із-за любови виписувати працівникам штрафи.
"Грибник" - раз у Франції не вийшов на роботу, адже з ночі загубився в лісі.
"Ворошилівський стрілок" - за звичкою "стріляти" (позичати і не віддавати) у колег цигарки.
"Спринтер" - за те, що одного разу на будові свідомо носив такі робочі бути, від яких шкутильгав, хоча всі довгий час думали, що має проблеми зі ногами.
"Ліберо" - від терміну з командного спорту, що означає вільний захисник, як іронія на дивну поведінку, як сказав інший колега: "наче на шарнірах"; друге ім'я - "Чикатило", за схожу зовнішність, яке при мені "начепив" йому згаданий на початку оповіді пошановувач "альтернативних імен".
Сам же мав два прізвиська "Будуїн" та "Балу" - за дивну поставу і розмови не обов'язково про "високі матерії" - працював за радянських часів на півночі росії в оточенні колег із кримінальним минулим, що певного роду далось в знаки на оцінку оточуючих і характер розмов на різні теми. Інший колега, на питання: чому ж саме таке в нього прізвисько? - по паузі усміхнувся і не відповів, а другий розкрив свій "секрет": "Чому ж ні? - він ходить, коментує, збирає плітки, як "баба", на все дивиться з-під лоба, від чого не з усіма й знаходить спільну мову" (зрозумів пізніше, розповів мені тому, що це було "помстою" за отримане від нього - "Футляр"). Як виняток, міг би його назвати "Сємєчка" - з його ж щоденного прохання, як їхали до роботи: "Купимо сємєчкі?", а згодом: "Заїдемо по булочку?" - це означало одне й те ж: купити соняшникові зернята, які гриз усюди, навіть не піклуючись про охайність. Себе ж називав мамонтом, повторюючи всім, що "епошить, як мамонт".
Як не згадати й шефа фірми (така ж найнята особа, як і ми) також мав свої прізвиська: одні називали його "Чортом", інші "Циганом", деколи "Биком" (для декого, за віддаленими рисами зовнішности та звичкою на тему підвищення зарплати "брати на роги" - натяк на трейдерів з Уолл-Стрит), а для інших "Цар", "Бог", "Владика", адже мали від нього певну матеріальну ласку. 
Варто зазначити, що не всі прізвиська закріплюються за людьми надовго. Іноді "кращі" витісняють "гірші", або менш вдалі, але варто зазначити, що є люди, до яких або вони взагалі не чіпляються, або просто липнуть одна за одною.
Заради "спортивного інтересу" кілька разів допитувався у згадуваного колеги: "Як би ти назвав мене?" На що той реагував дещо розгублено: "Це не так просто, адже ти мав би проявити себе якось нетипово за певних обставин". По кількох місяцях спільної праці, так нічого він в мені й не придумав, а було б цікаво дізнатися.. 
Подумки про себе пригадував своє прізвисько зі школи, яке скорочували з мого прізвища до імені героя радянського мультфільму, який щоразу хотів "аби всі жили дружно", а в результаті від наївної доброти щоразу страждав від злих намірів мишей. У школі це прізвисько мені не подобалось, адже вигадані були лише для трьох хлопців, хоча зараз оцінюю його доволі наївним, але якби зараз почув у свою адресу, сприйняв би вороже. (Повторюсь, що на фірмі ніхто не звертався "вигаданим ім'ям" до особи, яка його мала, лише у вузьких колах).
Іншим випадком в моєму житті була озвучена версія, я б сказав, що навіть і не прізвисько, а "позивний" від колеги, з яким мене звела доля в короткочасній праці, схоже, "розкусивши" мою літературну вдачу, хоча в розмові з ним не було прямих підстав на такі "ґрунтовні" висновки - "Філолог". Зустрівшись через чотири роки, він так і не згадав, як мене "охрестив".
Цікаво й той факт, що жоден грузин, узбек, туркмен, казах, з якими працювали, не мали жодного "прізвиська", які б надавали їм українці, якщо не враховувати якесь скорочення їхнього імені, прийнятне до вимови, або з їхнього прохання називати їх слов'янським, європієзованим або скороченим варіантом: "Женя", "Джоні", "Вахо" тощо. Це каже про те, з огляду на викладене, людина сама "легалізує" право їх називати так своєю поведінкою, історіями з минулого, звичками. Хто змушує людину повторювати якесь слово-паразит, поводитись нетипово до оточуючих, мати шкідливі звички, або розповідати про своє професійне минуле? - ніхто!
Так само можна сказати, що ніхто і не змушував мене писати такий дивний текст, якщо припустити, що його можуть прочитати мої колеги. Але я знаю, що у своїй більшості, навіть беручи тих, хто знає українську, ці люди не читають узагалі, тим більш довгі тексти, а згадані прізвиська у більшій своїй мірі і так у них на слуху.
14.06.24 - 15.10.24

понеділок, 5 серпня 2024 р.

Спірін. "Життя з манікально-депресивним (біполярним) розладом" (передрук)

Життя з манікально-депресивним розладом тред
1/ фази не передбачувані. За 40 років можна викупити коли вони настають, але системи в цьому нема. Можна тільки відчувати, от от зараз буде. Починається це, зазвичай, з гіперідей. Робити все, що тільки можна
2/ Тут тобі свобода творчості. Хочеш подкаст, писати шось, знімати, малювати. Ти герой всесвіту, можеш все. В'їбать на Говерлу? Легко. Взять інтерв'ю в Зеленського? Тю, це як два пальці. Все шо завгодно тобі підкоряється, а твій список контактів росте. 3
3/ Написав тому, і тому, і тій. Всім написав. Сна 4 години і то багато. Мозок вібрує, вигадує жарти, малює шось, постійно в дії. Не рахуєш дні, ти найкраща людина в світі. Аж до поки не настає друга фаза. І от тоді всі твої плани йдуть по пизді
4/ ти не можеш говорити, не відповідаєш на дзвінки, на повідомлення. Люди питають: так а де ж прдкасти, шоу та інтерв'ю? А ти просто лежиш і пускаєш слина. Голова розколюється, від світла болячи, раз на три дні можеш почистити зуби. Це все, нащо ти здатний 
5/ це може тривати 2 -3 тижні. Немає жодних емоцій. Ти байдужий до всього. Командири, шикування, завдання, армія, все байдуже, наче ти лялька, якою керують. Тобі байдуже жінки, обстріли, плани, плювати на все. Як з закритими очима , наче зомбі . І тут ти відчуваєш це
6/ шалений виток гормонів, які б'ють в голову. І от ти знову найкращий в світі, красунчик, герой всесвіту, людина павук. Хапаєшся за все, береш всі свої задумки, годинами говориш, жартуєш, іноді, навіть, смішно, готуєш пиріг з вишнями, пишеш вірші, розповід
7/ виконуєш задачі всього підрозділу. Всі тебе люблять і ти наче на сцені, а на твою голову світить прожектор. Засинаєш з посмішкою і сигаретою в зубах, бо герой цього дня — ти. Аж поки не почнеш відчувати гіркоту в роті — присмак самотності і голос: ти втомився
8/ і тоді настає фаза втоми. Прокидаєшся і не можеш дійти до чайника, не можеш їсти, годинами на автоматі кажеш: «слухаюсь» і виконуєш шось, не розуміючи того. Бісишся, злишся на людей. Кашляєш, єдине шо тобі треба, закритись вдома і бути наодинці . Аж поки
9/ Не приходить ідея розповіді, і тоді ти вдягаєш білу сорочку, окуляри і виходиш назовні. Привіт світ, я твій герой на сьогодні, люби мене і зустрічай! І так з 7 років. Навчився з цим жити. Ну от, тепер ви знаєте)

© Спірін, молодша медична сестра
@don_spiridon
5 серп. 2024

@asya_klmc
Манікально-депресивний розлад? Читаю, дуже схоже на біполярний. Моїй знайомій поставили через рік обстежень, щоб от точно він був. Бо от ці фази...

@damian_tsvetan
1. Діагностика біполярного розладу може займати роки. Пишу з власного досвіду. Під час маніакальної фази відчував себе Зевсом: багато гарних справ, але більшість призводили до глобальных проблем.

Джерело: "Х"
Спірін. "Життя з манікально-депресивним (біполярним) розладом" (передрук)

субота, 3 серпня 2024 р.

Віктор Уколов. "Міф - нібито українська влада (Порошенко) відповідальна за Іловайськ"

Розберемо ще один міф - нібито українська влада (Порошенко) відповідальна за Іловайськ. Від перших днів ворожа пропаганда заперечувала втручання російських військових, як вони казали, у внутрішній громадянський конфлікт в Україні. Втім, було неможливо приховати події кінця серпня 2014 року, коли російська армія з важкої технікою перейшла кордон і оточила легко озброєних добровольців під Іловайськом. Тоді замість приховування уього факту ворожа пропаганда обрала інший спосіб відволікання уваги – створення кількох скандальних звинувачень, які б за рахунок психологічного травмування відтіняли реальних винуватців та організаторів тих подій на другий план. • Українську владу звинуватили у свідомому знищення добробатів, які нібито спеціально було зібрані в одному місці. • Українську владу звинуватили у відсутності техніки, які нібито забрано на парад до Києва. • Українську владу звинуватили… навіть у розстрілі росіянами колони українських військових. Те, що деталі цієї штучно намальованої картини, не співпадали з реальністю – нікого не цікавило. Втрати були настільки значними, що емоції заважали мислити тверезо. • Далеко не всі добробати потрапили у пастку під Іловайськом. Найбільші з них Азов та Айдар там не були. В Іловайськ висунулись лише ті підрозділи, спонсорами яких був Коломойський та Корбан. Пізніше були версії, що олігарха цікавило встановити контроль за Зуєвською ГРЕС. • Добробати не володіли важкою технікою. Не перебуваючи у структурі ЗСУ, вони ніяк не могли взяти на баланс, наприклад, танк вартістю мільйони доларів, а тим більше списати його у випадку підбиття ворогом. Тому ні забрати техніку від них в Київ на парад, ні надати її з параду в Іловайськ було просто неможливо. • Оточення не сталося б, якби російська армія не перейшла кордон. Бандити ДНР просто не володіли такими засобами, щоб самостійно утворити в Іловайську котел. На жаль кілька українських підрозділів, між кордоном та Іловайськом, побачивши танки у бронеколоні ворога, втекли з дороги, не прийнявши бою і не попередивши командування про наступ ворога. Безумовно провина у загибелі легко озброєних українських захисників під Іловайськом повністю лежить на путіні та, частково, на попередніх президентах і прем’єрах, які дозволили скоротити українську армію, фактично розваливши її і розпродавши майно. • Протягом років Іловайськ використовувався для систематичного знищення довіри до української влади та командування ЗСУ. Постійним спекуляціям поклав край лише мітинг ветеранів добробатів біля посольства росії у 2018 році, який було проілюстровано встановленням сотень білих хрестів, облитих червоною фарбою.

@Serhii_Sokolov
30 лип. 2024

Джерело: "Х".


Спірін. "Алкоголь :: Коли людина впала в прірву, її вихід це ви..." (передрук)

Бачу жвавий інтерес, тож опишу пацієнтів. Абстиненції тред.
1/ Хворі поступають після ротацій, коли в них був тиждень вільного часу. Або в період переводу між бригадами. Починають бухать. З ранку до ночі. Це перетворюється на марафон: забухав, заснув, встав, забухав
2/ Зазвичай їх привозять вже з тремором і тиском під 220. Вони соромляться: та в мене «гіпертонічний криз». Але піт на лобі, тремор, задишка, тахікардія, перегар, кажуть, шо, братан, ніхуя це не криз. Більшість хворих на початку дуже іронічні, жартують, дойобуть медсестер
3/ за 18 годин починається ад. Організм хоче етілу, а його нема. Мозок хоче етілу, а його нема. М'язи починає вивертати, діарея, блювота і тремор. Хворий не може взяти ложку до рук, ге може випити води, бо блює. Не може підтерти дупу, бо його трусить. Перша ін'єкція
3/ Анапріліна, 05 мл. Він продовжує блювати, хоча вже нема чим. Апетиту нема. Він їв останній раз, в кращому випадку, 5 днів тому. Далі ад наростає. Хворий не може заснути. Очі сіпаються, в голові гармидор. Тут допомагає Зонік, 2 таблетки. А далі крапельниці протягом
4/ кількох днів. Там нічого магічного. Вітаміни, водичка, калій, кальцій на 3 день починаються судоми і ГОЛОСИ. Це не білка, це такий легкий шепіт: там музичка грає В СТІНІ, тут хтось співає. На 5 день починається паранойя. Хто цей мужик? Він прийшов за мною.
5/ Шо це за машина? Мене хочуть забрати. Тотальна паранойя помножена на піт по всьому тілу і голоси. «Давай, пивка». Хворі починають вигадувать: та в мене бабка померла, та там треба поїхати... Все, щоб втекти і наїбнути пива, або водюні. На 10 добу настає полегшення
6/ Загалом ломка триває місяць. З того шо я застосовував щодо пацієнтів, окрім ліків: кава, багато (мінус: навантаження на нирки, але є шанс прочистити сечею все), фізичні навантаження, просто ходьба по колу, не дає залежатись, знімає синдром тремору, багато багато води
7/ найголовне: не засуджуйте, не докоряйте. Цей стан дуже чутливий, вплоть до суїциду. Протягніть руку, допоможіть. Не смійтеся. Алкоголь це майже героїн. Вам буде треба водичка, калій , кальцій, магній, гіпопротектор, D, впші ручкі і терпіння. Людина все розуміє
8/ вона хоче вийти, але сама вже не може. Інакше — серцевий напад. І пам'ятайте, запій не контролюється, коли людина впала в прірву, її вихід це ви. Важко, але якщо не ви, то нема кому.

Спірін, молодша медична сестра
@don_spiridon
3 серп. 2024

Джерело: "Х"

пʼятниця, 26 липня 2024 р.

Оксана Макаренко. Ти ж не ображаєшся, мам?

Хлопець після полону розповідає мамі:
- Ми до останнього не вірили в обмін. Бо вони нас так дурять, так знущаються... Возили і на розстріли, і на обміни... А потім вертають і сміються з нас. І коли зайшов військовий в бусік і сказав: - Ви вдома, хлопці, Слава Україні! - я просто почав дихати, а то сидів і не дихав, мам, правда. І коли бачили людей вздовж дороги, що нас зустрічали, з прапорами, з квітами, з плакатами, то як в кіно було, як не з нами. І потім, як доїхали вже, перша цигарка, обійми, телефон дали, я твій номер забув, мам, уявляєш, ти ж не сердишся, бо хіба ж можна забути твій телефон, я його всі два роки подумки повторював. Ну як в дитинстві ти мене вчила - мене звати...., я живу..., телефон мами.... Хлопці плакали, а я ні. А вже в лікарні нам одяг дали і повели в столовку. А там їжа, мам. Там на столі кожному по три миски різного. Я не знаю, я за місяць в полоні стільки не їв. І запах супа. В мене аж голова закрутилася. Миска така глибока, супа аж до країв. Я ложкою так обережно брав, щоб нічого не пролилося, а руки так трусилися, мама, я ж хотів, щоб я гарно їв, а хотілося схопити миску і просто так випити все. І руки ж трусяться. А їсти, як мені їсти хотілося, ти не уявляєш. А я ж так обережно, щоб же гарно... Там жіночка ходила, підсипала нам все, доливала, підійшла до мене, обняла, голову гладить, як бабуся колись, поцілувала в скроню - їж, каже, дитинко, я ще принесу. І отут я заплакав. Я їв і плакав, очі боявся підняти, бо соромно. А потім глянув, а ми майже всі такі - їмо і плачемо. А суп, мам, я смачнішого в житті не їв. Ти ж не ображаєшся, мам?

©️ Текст Oksana Makarenko. 
@Serhii_Sokolov

Її фейсбук забанив на місяць. За цей текст.
А тих, хто нас вбиває, мучить, знищує, - тих Фейсбук не банить. Чомусь.
______
Копіюю ту викладаю у ФБ хай банить сука Цукерберг, чхати.
І вас закликаю викладати цей текст у ФБ.
Opruschok🇺🇦✌️
@opruschok195

вівторок, 23 липня 2024 р.

Звіт @rusi про наш контрнаступ на Запоріжжі

Отже, звіт 
@rusi про наш контрнаступ на Запоріжжі. Який був план, як проходив і чому провалився. Тред із основними пунктами цього дослідження + трохи власних спостережень👇
1/ Україна готувала наступ одразу на 5 напрямках:
1. Форсування Дніпра на Херсонщині
2. Удар на Василівку на Запоріжжі із заходом у бік Енергодару та ЗАЕС
3. Удар з Оріхіва на Токмак та Мелітополь
4. Удар з Великої Новосілки в напрямку Бердянська
5. Контратака на Бахмут
2/ Нескладно здогадатися, який напрямок був основним, а які допоміжними. Звісно, це наступ на Токмак та Мелітополь, тому ще це був найкоротший шлях до Азовського моря, щоб розірвати російський сухопутний коридор до Криму.
3/ Але після підриву Каховської ГЕС напрямок із форсуванням Дніпра відпав. Про нього забули, але, як виявилось, ненадовго. Операцію зі створення плацдарму в Кринках у звіті не аналізували, бо це окрема історія. На жаль, трагічна.
4/ Для наступу на Токмак-Мелітополь Україна підготувала 12 бригад. Вони мали прорвати ділянку фронту шириною 30 кілометрів, протягом 7 днів оточити Токмак і швидко рушити далі в бік Мелітополя. За планом, швидкий темп просування не дозволив би росіянам перекинути резерви.
5/ Для цієї атаки Україна підготувала 9 та 10 армійські корпуси, а також угруповання «Марун», яке складалося з бригад ДШВ. Саме в складі «Маруну» я разом зі своїми бійцями виїхали на Запоріжжя, але трохи пізніше.
6/ 9 армійський корпус пішов у бій першим. Але почав зазнавати втрат, а прорвати оборону швидко не вдалося. 10 армійський корпус почав використовуватися для поповнення втрат в техніці та людях, тому повноцінно у бій так і не вступив. Першочерговий задум провалився.
7/ Тоді Україна скоригувала свої плани і зменшила цілі до взяття Токмака. У цей момент командування вирішувало, чи застосувати «Марун» чи сконцентруватися на інших напрямках. Зрештою, «Марун» таки заїхав на Токмацький напрямок. 1 серпня моя бригада вже почала наступ.
8/ У серпні в цілому все виходило. Мої бійці виконували задачі: віджимали посадки та брали полонених. Наприклад, ось кілька шевронів полонених росіян. В одного навіть був іменний ніж із підписом «от мера города Пятигорск». А ще тисячі рублів готівкою. Нащо – неясно.
9/ Тоді ж у серпні нарешті домучили та звільнили Роботино. І моя бригада навіть трошки заходила в Новопрокопівку – наступне село по дорозі на Токмак. Але закріпитися там не вийшло. Це, мабуть, найбільш крайні точки, куди зміг дійти удар на Токмак-Мелітополь.
10/ У вересні ж наступ зупинився. Ми майже дійшли до «зубів дракона», але далі просунутися не могли. Росіяни збудували лінію оборони на висотах, і з цих висот мінометами та танками розбирали малі штурмові групи, якими ми тоді працювали. Почалися провальні штурми із втратами.
11/ Аналітики пишуть, що Україна почала усвідомлювати, що наступ провалюється. Тому почала перекидати резерви туди, де виходило. Наприклад, під Бахмут. Зі свого досвіду можу сказати, що нам це стало ясно десь у вересні. Але безуспішні штурми продовжувалися аж до листопада.
12/ Остання спроба дати імпульс наступу на Запоріжжі – це висадка в Кринках у жовтні. Таким чином нібито хотіли вдарити у фланг і відволікти сили. Але у нас під Оріховом у той момент сил вже майже не було. Тому ця операція нічого і не дала.
13/ Отже, чому контрнаступ провалився?
По-перше, нестача техніки та снарядів. Коли росія в 2022 році почала мобілізацію економіки та людей, Захід не вжив жодних заходів для розбудови своєї оборонної промисловості. У результаті вони не могли покрити потреби України.
14/ З приводу техніки, то Захід запізнювався із поставками. До початку наступу в Україну прибула лише частина обіцяної техніки. Більшість бригад або не отримали, що мали, або майже не мали часу на тренування на цій техніці. У результаті бригади були недостатньо готові до атаки.
15/ По-друге, Україна вирішила застосувати в наступі нові бригади, тоді як більш досвідчені займалися обороною та утриманням лінії фронту. Крім цього, Україна створила багато напрямків і розпорошила ресурси замість того, щоб сконцентрувати їх всі в місці основного удару.
16/ Найбільш серйозною помилкою у плануванні аналітики називають те, що Україна могла досягти успіху, якби використала темп і концентрацію ресурсів. Натомість головну ставку зробили на те, що російські війська посипляться, як на Харківщині в 2022 році і станеться обвал фронту.
17/ Але цього не сталося. Перші атаки відбили, темп впав, і росіяни оперативно перекинули резерви. Аналітики пишуть, що на напрямку основного удару росіяни мали приблизно 105 тисяч солдатів.
18/ Ще однією причиною провалу став витік інформації. Росіяни знали, де і коли розпочнеться наступ. Витік інформації був (пам’ятаєте ті документи в Discord). До того ж, росіяни знали, що лише кілька бригад були повноцінно готові до наступу, і відстежували їхні пересування.
19/ Далі там аналітики ще називали багато менших тактичних помилок, які стосувалися підготовки, злагодження військ, використання дронів, РЕБ та артилерії, але це вже буде більш цікаво безпосередньо для військових. Лінк лишаю.
З rusi.org
20/ Що ж відбувається зараз? Зараз стратегія України – це нанесення максимальних втрат росіянам, а не звільнення територій. Росіяни продовжують воювати завдяки великим резервам капіталу, який витрачається на виробництво техніки і зарплати контрактникам.
21/ Тому удари по нафтовій галузі рф підривають її спроможності. А Захід має сильніше стежити за санкціями. Це дозволить, можливо, у якомусь майбутньому, виснажити росіян настільки, щоб бути готовими до нового наступу. Але, як на мене, зараз про це навіть не варто і думати.

Джерело "Х":
Oleksii Yarmolenko
@newsopini
@rusi
22 лип. 2024

субота, 6 липня 2024 р.

Світлана Білуник. Факти - річ вперта (передрук)

Ще кілька пазлів до загальної картини зради.
В інтерв’ю 5 каналу очевидець подій 24 лютого в Запорізькій області, учасник АТО полковник Панченко повідомив, що:
1. Зброю в Запорізькому ГУ НП бажаючим захищати область не видали, бо генерал розпорядився її вивезти.
2. В ГУ НГ зброю спочатку видали,а потім наказали здати на склад.
3. Ворогу дістались 300 нових автомобілів Mitsubishi Outlander,Duster, які залишились на окупованій території,бо не було наказу їх вивезти.
Але найзагадковішими є події в Мелітополі. Танки, які рухались з Чонгару(а нам розказували що все на перешийку було знищено авіацією) заглохли перед Мелітополем через нестачу пального. Але місцева влада Мелітополя подбала про дозаправку танків.Та чомусь дозаправлені танки не залишились обороняти Мелітополь,а за наказом рушили до Запоріжжя. І тут пригадала слова Муженка, який сказав що його ледь не вхопив правець, коли він в Генштабі 24 лютого почув, що треба відступити за Дніпро. З огляду на ці слова всі дії стають логічними.
Також Панченко сказав, що 25 бригада покинула аеродром ще вночі 24 лютого, залишивши на аеродромі БК,автомати,ПЗРК Ігли, кулемети. Все це також під вечір вивезли в Запоріжжя.
Тобто Мелітополь ніхто не планував захищати. А чому? Панченко повідомив, що захист Мелітополя не був проблемою,оскільки він весь оточений каналами.Сама природа подбала про захист ключового українського міста, а от військово-політичне керівництво навіть не намагалось допомогти природі захистити місто.
Простим українцям було авторитетно заявлено, що дарування ворогу п’ятої частини нашої території – це така військова хитрість хваленого стратега під назвою розтягування тилів ворога. Ті тили ворог успішно розтягує вже третій рік, зминаючи на своєму шляху фортеці, вибудувані на тілах українців. Адже ця війна має ще одну хитрість – оборонятись без зведення укріплень. А чи не успішнішою була б стратегія, якщо б фортецею став Чонгар?
Можливо тоді б не було потреби у фортеці Лисичанськ, Сіверодонецьк, Бахмут і Авдіївка?Тоді б з великою вірогідністю можна було уникнути трагедії Маріуполя і не потрібно було б розміновувати тілами українців та леопардами мінні загородження,прориваючись до окупован. Мелітополя, який ніхто навіть не намагався захистити, маючи танки, ПЗРК та авіацію і на додачу оточення каналами.
А от експерт Національного інституту стратегічних досліджень Олексій Їжак вважає такі дії не блискучою стратегією, а зрадою, бо на його думку здача без опору всього Півдня – це завелика жертва.
Південь не готували до оборони...Треба сказати чесно: управління військами на лівому березі майже одразу після початку вторгнення було втрачено. Хаос, усі виходять як можуть.

Світлана Білуник

Джерело:
@TataHortitsa
З 5.ua
5 лип. 2024
З radiosvoboda.org

понеділок, 1 липня 2024 р.

Спірін. "Можливо, це комусь збереже здоров'я..."

Ювілею тред. Можливо, це комусь збереже здоров'я, а мій приклад допоможе. Отже, рівно рік тому я опинився в пеклі, виліз з нього і намагаюсь не згадувати.
Коли деокупували Київщину, ми майже перші опинилися в Бучі. В мене не було питань, чи можу брати участь в ексгумації, бо я мав досвід. Вважав шо це мій борг. Від масового поховання до спілкування з рідними вбитих руснею ми пройшли довгий шлях. Можливо я був недостатньо сильним, або не готовим, але всі ці історії про вбивства і катування чомусь залишились в мені. Я не зміг з ними впоратись. Життя більше не здавалось мені важливим, коли його отак можна забрати. Я перестав сприймати людей і став дуже агресивним вв'язувався в бійки просто посеред вулиці, кричав уві сні. Перестав писати тексти, мені здавалось, шо більше нічого немає сенсу. Я кинув роботу свідомо образив всіх, хто мене любив. В червні від мене пішла жінка. Бо жити з таким уєбаном - це прокляття. Коли я залишився сам, я почав падати на дно з швидкістю F16. Вештався по барам, витрачав останні гроші, бо зна як шось заробляв редагуванням і виїжджав на старих знайомствах. Людям, певно, було відверто шкода мене. Виглядав я як вокаліст Крейзі Таун після креку. Я змінював місця роботи одне за одним. В кожному новому місці я ненавидив людей: шо ви, пацюки можете знати про це життя, коли я засинаю подумками із жінкою, яку танком спалила русня. Хибне уявлення про свої інакшість привело мене в місце, де більше не було людей. Ми продовжували робити вже паперову роботу по ідентифікації загиблих, монотонну і скучну, але важливу. Іноді я випадав на тижні. Спав, не міг встати з дивана, замовляв їжу, а іноді по 5 днів майже нічого не їв. Тільки дивився на ці таблиці з обставинами вбивств. Час від часу з'являлись жінки, чи то з жалості, чи то від великого серця, вони намагались мене врятувати. Це спрацьовувало на пару днів, а потім я знов зникав. Малював схеми і вулиці Бучі. Врешті, хтось мені сказав «Як ти всіх заїбав своєю Бучею, це вже минуле». І я заткнувся. Перестав ходити в душ, відповідати на повідомлення, реагувати на цей світ. Іноді виходив на зовні. Одного разу купив водяри якимось безхатченкам і пив з ними до ранку. Найскладнішим видався грудень. Одного ранку я прокинувся і зрозумів, що мені треба допомога. Але кому б я не телефонував, ніхто не хотів мати справу з психом. Я вперше поїхав в лікарню на тиждень. Я майже нічого не пам'ятаю з тих днів. Потужні транки і багато сну. Коли я повернувся, зрозумів шо всесвіт перетравив мене і виплюнув.
Я сидів вдома і думав: як мені жити далі? Не було нікого. Взагалі нікого. І знов почав писати. Огидні, бридкі історії про Донбас. Чим мені було гірше, тим гірше було героям. Вони кололись крокодилом в під'їздах, вішались, вагітніли в 13, потрапляли під машини. Я вбивав цих героїв на аркушах гугл документів і робив з ними все що хотів. І мені ставало легше. Я почав віджиматись, їсти в за розкладом, закінчив свої справи по Бучі і записався добровольцем. Більше мене нічого не тримало. 18 березня з рюкзаком я поїхав в навчалку. Я свідомо хотів служити у шпиталі, тож потрапив туди куди хотів. Більше нічого мене не турбувало, я був спокійний і ні про шо не думав. Іноді я бачив спогади у фб із фотками з минулого життя. Тоді прірва дихала мені в обличчя. Але я відвертався і казав: я більше не чую тебе. 
Минув рік. Я щасливий, маю кращого в світі командира і гарний підрозділ. Маю друзів і наші розмови з паном Шамілем, який попри все підтримував мене весь час. Маю найчарівнішу в світі жінку. Іноді дивлюсь на ці блокноти жовтня грудня і мені стає страшно. Страшно, що я міг би не вийти звідти, з проклятої темряви яка жере тебе і вбиває. Але, найголовніше: нема ніякої темряви, ти вбиваєш себе сам. І поки ти не зізнаєшся в цьому собі, ніхто не взмозі допомогти тобі. Надінь кислородну маску на себе, а потім на інших. 
Дякую, шо дочитали, якшо ви відчуваєте те саме, ніколи не пізно врятувати себе. Навіть, якшо над вами вже земля дна. А маєте гривню, задонатьте Щамилю на поранених, в нього багато зборів в профілі.
30 черв. 2024

Спірін, молодша медична сестра
@don_spiridon

вівторок, 4 червня 2024 р.

"Ми всі могли б дечому повчитися у бджіл"

"Мій тато тримає бджіл. Сьогодні я був у нього вдома, і він показував мені весь мед, який отримав з вуликів. Він зняв кришку з 5-галонного відра повного меду, на якому лежали 3 маленькі бджілки, які боролися за життя. Вони були вкриті липким медом і тонули. Я запитав його, чи можемо ми їм допомогти, і він відповів, що впевнений, що вони не виживуть. Напевно, жертви збору меду. Я знову запитав його чи можемо ми принаймні витягти їх і швидко вбити, адже саме він навчив мене позбавляти тварину (або комаху) яка мучиться, від страждань.
Нарешті він поступився і зачерпнув бджіл з відра. Він поклав їх у порожній контейнер з-під йогурту, який виставив на вулицю. Ми поклали 3-х маленьких бджілок у контейнері на лавку і залишили їх напризволяще. Через деякий час тато покликав мене, щоб показати, що відбувається. Ці три бджілки були оточені всіма своїми сестрами (всі бджоли - самки) і вони чистили липких майже мертвих бджіл, допомагаючи їм зняти весь мед з їхніх тіл. 
Ми повернулися через деякий час, і в контейнері залишилася лише одна маленька бджілка. Її все ще доглядали сестри.
Коли настав час мені йти, ми перевірили востаннє, і всі три бджоли були достатньо очищені, щоб полетіти, а контейнер був порожній. Ці три маленькі бджілки вижили, тому що їх оточували рідні та друзі, які не відмовлялися від них, рідні та друзі, які не давали їм потонути у власній липкості і були готові допомагати, доки не буде звільнена остання бджілка. Бджолині сестри. Члени бджолиної команди.
Ми всі могли б дечому повчитися у цих бджіл. Бджоли завжди добрі до своїх."

З мережі 

3 черв. 2024
Ксеня
@XeniaUA

Sasha_Ambroz. "Книжка з дарчим підписом від Тичини"

Так от, історія. Сиджу я оце в Самосаді, читаю. Поруч хлопець з дівчиною явно на побаченні, оці всі питання: які в тебе хобі, як ти проводиш вільний час. Дівчина питає у хлопця, чим він займається після роботи. Він каже: я взагалі збираю старі книжки українською мовою. 1/8
Або видані за кордоном діаспорою або тут. Десь купую, на барахолках, десь ще. Дуже подобається, коли трапляються книжки з дарчими підписами. Ось, наприклад, в мене є улюблена книжка Тичини, яку сам Тичина підписав. Ще й жінці з таким цікавим іменем: Олімпіада Лаврентіївна 2/8
Я, каже, так мрію дізнатися бодай щось про жінку з таким неймовірним іменем.
В цей момент, дорога спільното, в мене вже тремтять руки.
Я повертаюсь до них і кажу: вибачте, я випадково почула вашу розмову, але Олімпіадою Лаврентієвною звали мою прабабусю 3/8
Він дивиться на мене, як на навіжену, питає: а як її прізвище було?
Якубова, кажу.
Він сміється і каже: так у мене книжка вашої прабабусі.
Imagine the scene. Я стою на цьому дерев'яному помості, в мене сироти по шкірі, повні очі сліз.
Він каже: хочете, я вам фото покажу? 4/8
Пані та панове, фото книжки з дарчим підписом моїй прабабусі від Тичини, яка вдома в якогось абсолютно випадкового типа, якого я абсолютно випадково зустріла в Самосаді 5/8
Але це ще не все. Я йому кажу: чекайте, я можу вам показати фото самої Олімпіади Лаврентіївни.
Тут маю сказати, що моя бабуся, донька героїні нашої історії, дуже активно веде фб і викладає туди купу світлин з сімейних архівів. Я лізу в її фб і будь ласка 6/8
Фото Олімпіади Лаврентіївни з її старшою донькою, моєю бабусею, на руках 7/8
Загалом, після 15 хвилин тупо істерики і дзвінків моїм бабусі та татові ми домовилися з типом (його звати Олексій), що днями ми зустрінемося в Самосаді, я йому розкажу про прабабусю, а він принесе мені книжку. Коли ми прощалися, Олексій сказав: це магія Подолу. І це таки вона 8/8

Джерело: "Х"
3 черв. 2024
Передчасна артикуляція 🇺🇦
@Sasha_Ambroz

понеділок, 3 червня 2024 р.

Bulldog’s Kahu. "Я довгі роки соромилася говорити про своїх батьків..."


я довгі роки соромилася говорити про своїх батьків, але варто розказати вам про людей, які мене в свій час довели до самогубства (не вдалося як бачте) і кинули на самоті в психіатричній лікарні. робіть чайок, буде цікаво.
я не знаю нащо моїм батькам потрібна була друга дитина, у них і перша потерпала, але все ж вони мене склепали. мама уже зі мною під серцем підбухувала, не дивно шо при родах геть не скопитилась, а я місяць пролежала в реанімації для новонароджених. на щастя тоді у мене була нянька, яка звісно любила теж випити, але вона мені врятувала життя, виходила мене кволою після реанімації. часто мене крихіткою забирала до себе додому. у неї було двоє синів алкашів, тому 98% моїх перших спогадів включають сцени пʼянства, сварок та бійок. 1995й рік, гроші на випивон закінчилися, тому мої батьки зібрали манатки і поїхали за кордон на заробітки. відтоді я чула обіцянки мене забрати, але як виявилось мене наєбали. баба, з якою я жила мене ненавиділа. але її от я можу трохи зрозуміти. нахуя бабі 60 років дошкільня? жодні з родичів з обох сторін не хотіли мене брати на поруки, але в останньої не було вибору, тай про ціну з моїми батьками домовились. жила я дуже скромно, бо фактично все вислане бабця ховала у себе в пизді. а потім віддала всі накрадені гроші моїй хрещеній, як у банк. вгадайте хто за ці гроші будував другий вже будинок за містом? сказали у баби маразм, які гроші... ну хєр з тим, най подавляться. коли мені було 8 батьки приїхали з закордону і пробули тут майже рік. якщо до того я чекала, коли вони мене заберуть до себе, то після я чекала, щоб вони сібалися, бо життя перетворилося на пекло.
бідна моя сестра, вона старша і їй було куди важче. памʼятаю, як мамка з будуна била її, бо сестра сховала пляшку, хотіла вберегти цю ідіотку від запою. і як сестра залита сльозами віддавала назад ту пляшку. нарешті вони звалили і я потерпала лише від школи та йобнутої баби.
все пізнається в порівнянні. виявляється мої батьки все таки забирали до себе дітей, але лиш тоді, коли їх можна було віддати в рабство і забирати собі гроші, з коментарями: ми ж усе для вас, ми віддамо коли треба. так сталося з моєю сестрою, так мало бути зі мною.
коли мені виповнилося 17, ніхто звісно не підтримав ідею допомогти мені отримати освіту. мене по напрацьованій схемі влаштували на роботу, але щось пішло не так і хуйова дочка мамці євро в зуби не несла. я пахала як раб, у мене був лише один вихідний на тиждень, доба. коли я могла вийти з будинку сімʼї, на яку працювала. жінка була дуже хорошою, вона добре платила і не зайобувала. але її майже ніколи не було вдома, бо саме вона заробляла мільйони для свого чоловіка та трьох дітей. чоловік же її був максимально абʼюзивною тварюкою
те, як він морально наді мною знущався важко описати. в такі моменти хотілося би підтримки, але він мене випереджав, дзвонив до моїх батьків і казав, яка я хуйова прислуга, бо замарала тряпку за 3 євро і ще щось там. звісно за цим слідував дзвінок від батяні под шафе, який крив мене матом і в деталях описував, як я буду на вулиці жити та чим промишляти. я почала угасати. тиск з обох боків дав свої результати, я звернулася до психолога, потім до психіатра. мене почали пічкати антидепресантами, бо нікому діла нема до нещасної прислуги. я тоді вирішила, що колись стану лікарем, хорошим лікарем. але тиск з обох боків не припинявся, тому в один день я опинилася в реанімації. мені було 19. мене врятувала некомпетентність в питаннях суїциду. другу спробу я не пам’ятаю. може пам’ятає мій колишній, з яким я жила на той час.
через мерзенне оточення я не помітила, що той уєбан ще гірший уєбан від них всіх разом взятих. ну і звісно мене закрили у спеціалізованому закладі, аби я собі точно не вкоротила віку. там я почала вчити англійську, виявляється в психіатрії лежить дуже багато талановитих та розумних людей. я взяла з лікарняної бібліотеки книжку англійською, якесь бульварне американське чтиво, Буковський, але суть була не в тому, а в написі від руки на розвороті: живи, люби, ділися. після того, як мене виписали, я знайшла іншу роботу, з уєбаном не ладилось, а батьки відвідали мене один раз в лікарні і більше не дзвонили. вони більше не робили на мене ставки. через місяців 5 мені мій тодішній наречений сказав, шо шо нам треба розійтися на якийсь час. я була розбита, ніща та нещасна. але на той час я не думала, шо це маніпуляція, тому подзвонила батькам, сказала що мені нікуди йти і взагалі я хочу додому, я хочу освіту. ну треба віддати должне, мене не послали і навіть дали ящики для того, щоб я зібрала речі. коли я принесла ті коробки, то хлопець охуїв і влаштував істерику «я же сказав на якийсь час»
потім він забув вийти зі свого фб і я прочитала переписку з його другом. «Думаєш вона піде від мене? Каже їде в Україну. - та куди вона дінеться? Шо їй там робити? Тут поли миє і там буде так само мити.» це мене добило, але я вирішила, шо не буду мити підлоги людям і зроблю все для цього, навіть ще раз помию підлоги. і уявіть, мої батьки навіть підтримали ідею, типу їдь і вчися. але тут маленька нестиковка, я себе бачила лікарем, а мене батьки бачили санітаркою, максимум медсестрою. я тоді знову повірила, шо гірше всіх і два роки вчилася в училищі. мої викладачі, дай їм крепкого здоров’я, мене фактично випхали в університет, сказали мені занадто легко тут і я маю бути лікарем. врешті я кинула на другому курсі училище і пішла в академію. голодні роки були позаду. бо поки я була в училищі, мої були в перманентному запої: мама без роботи, батя допився до інсульту. тамтешнім лікарям вдалося його відчухати, аби він ніхуя не зробив висновків. батьки дещо змінили до мене ставлення, коли я вирвалася з того села і вступила на бюджет, адже тоді я стала предметом виїбону. але сильно мені не допомагали, бухло дороге знаєш. доводилося носити обноски, економити на всьому на світі, добре вчитися та паралельно працювати. яка ж я стала ахуєнна дочка, коли три кафедри академії мене запросили викладати ще на 6му курсі.
бо я гризла англійську днями і ночами, а виш був набитий по вінця іноземними студентами. вгадайте чия це заслуга according to my parents? єдина людина, яка мене підтримувала була моя сестра, а неї самої життя не було цукром.
ця життєва хуєта мене погнула, але не зламала. раджу всім хто випиває слідкувати за частотою та кількістю, а якщо хочте бухати, то не заводіть дітей. не калічте діток. не всі зможуть вибратися з того, з чого вибралася я. дякую за увагу

Джерело: "Х"
йопаний пес війни ||Bulldog’s Kahu
@jane_c_doe
31 трав.

Роман Павлюк. Трагікомедія «Енергія домашнього сонця» в одній дії

Актори:
МінЕнергетики
Енергозбут
POV (абонент)
Дія перша
МінЕнергетики: Україні катастрофічно не вистачає генерації! Імпорт не рятує! Мусимо відключати :(
(Починає відключення)
POV: Я поставлю сонячні панелі, батарею, накопичувати енергію і віддавати її в мережу, а вночі і пікові години буду тратити накопичену енергію, допомагаючи енергомережі і збільшуючи безпеку держави!
МінЕнергетики (єхидно): Значіть дивися мальчік, ми конєшно розуміємо, що грошей у тебе єсть докуя, раз «солярку» ставити надумав, то ж ми тобі влупимо ПДВ на все обладнання, а як захочеш із-за кордону ввести (а ти будеш ввозити, бо у нас почті нікуя не робицця)— то ще й мито заплатиш. Бо дєнєг треба всім, панімаєш?
POV: Та окей, податки то святе, давайте…(POV купляє обладнання СЕС і встановлює його)
POV: Хочу почати віддавати надлишок сонячної електроенергії в мережу!
Енергозбут (підступно): Ти мальчік цей вот, нє газуй! Може оно тобі й не надо?POV: (погрозливо дивитися на Енергозбут)
Енергозбут: Значить смотрі: пишеш отуто заяву, до заяви долучаєш паспорт на хату, витяг з реєстру, дозвіл на ділянку, земельний акт, довідку про склад сім’ї, копія паспорта, код, паспорт на інвертор (ти ж єго потеряв, правда?..), паспорт на батарею, паспорт на панелі, сертифікат від нашого електрика Миколи, шо в тебе все рівно по жизні і тоді дамо дозвіл підключать! (далі єхидно і шепотом) Еслі ти не заєбешся всьо ото зібрать…
POV: (збирає місяць папери) Ось, всі документи!
Енергозбут: Ой, а у вас тут паспорт на будинок до 2012 року! А шо ви не знали, що то тепер вже інший стандарт? Шош ви так за за змінами не слідкуєте! Переробляйте!
POV: (два місяці єбеться з тим паспортом) Ось, новий паспорт!
Енергозбут: (про себе) А ти настірливий, падла!.. (вголос) Тепер так: береш ооооосьотой лічильник від оооооосьотого постачальника і під наглядом наших людей його ставиш. Поставиш не той лічильник і не від того постачальника — йух ми тобі експорт включимо.
POV: (купляє лічильник з усіма переплатами, чекає місяць-два на бригаду з енергозбуту)
POV: Готово, встановлено.Енергозбут: Ну ти блін дайош!… Добро, давай будемо договір з тобой підписувать! Нашим юристам треба місяць.. нє, два!.. два місяці, аби все підготувать. Це якщо ми не знайдемо ніяких проблем в дакумєнтах (а ми знайдемо!)
POV: (2+ місяці єбеться з договором)
Енергозбут: Добре, скатіна, ти добився свого… давай, падла, включай етот свій експорт…
POV: (вмикає функцію експорту надлишків енергії в мережу)
<минає два місяці>
POV: Слухай, енергозбут, а як так, що в мене в кабінеті абонента показується тільки споживання, а експорт — ні?!..
Енергозбут: Ой, мальчік, тут в наш ошібочька вийшла, панімаєш?… у нашого електрика, за сумісництвом програміста лічильників, Миколи руки криві… це сталіца таке з нього здєлала, панімаєш? підожди, ми ето поправимо. (єхидно) За місяців так два.
<минає ще два місяці>
POV: Слухайте, а ви там мені вже щось платили?… бо я вже поза 2000 кВт•год влив в мережу, але ніц не отримав. Я розумію, що всім зараз складно і грошей нема, але хоч прокоментуйте то якось.
Енергозбут: Так, мальчік, дєнєг нєт, але ти держись там, всєго хорошего! А будеш дуже биковать — ми тобі калідор напруги поставимо на лічильнику по ГОСТу в 208-235 вольт, і якщо напруга буде за калідором — будеш сидіти без свєта. (Далі лукаво) А в нас напруґа нікогда в калідор не входить, то ж будеш ти без свєта постоянно! 
(Енергозбут заходиться лукавим демонічним сміхом, POV розуміє, що далі сперечатися немає сенсу і мовчки йде зі сцени) <завіса> 

Це повністю вигадана пʼєса, яка базується на повністю реальних подіях.

Джерело: "Х"
Roman Pavlyuk
@roman_pavlyuk
2 черв. 2024

пʼятниця, 31 травня 2024 р.

Портрети slbkt 2024 (шкіци)

Колега по спільній праці, але з іншої фірми, родом з Вугледара, розповідає, як прожив пів року в окупації. На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну зайшли у місто буряти зі словами: "Оце зараз беремо місто і вирушаємо до Донецька". Не ясно для чого, можливо, на парад. Колега жартує, що станом на початок 2024 року й донині вони "беруть" його рідне місто. Але, на жаль, життя у ньому вже немає: дім без вікон, розграбований, на проломленому даху лежить електроопора. З сумом зазначив, що на початок вторгнення також бачив убитими українських військових, яких навіть не було як забрати з вулиць міста. Евакуйовуватися в Польщу довелось через росію. На кордоні з Литвою російські прикордонники попросили до себе в окрему кімнату... Стільки мук пережито, дорога у невідомість, а "ось, Європа вже - поряд! - осяжна на відстані погляду" - вихором пролетіли думки перед входом до того кабінету. Але "на диво" лише перевірили документи і відпустили. Більше як за рік переглядав якісь відео і трапив на бурятку, яка показувала на камеру світлину з обличчям свого чоловіка, який пропав безвісти в Україні. Про себе усміхнувся: "Я його знаю! Це він казав мені, що "проїздом" захопить моє місто". Дивуючись такій випадковості, питаю: "А чи залишив ти їй який-небудь комент?" Відповідь прозвучала проста і категорична: "На**я вона мені здалася?!".
Лютий 2024 р.

Дахусім папістафалі
Колега показує новину, як у радянські часи майбутній олімпійський чемпіон сказав японському журналісту перед стартом про сніг, який почав раптово падати... Японець розчув слова наче "закляття" і вивів у назву своєї статті: "Дахусім". 
- Цілком по японські: "Da xu s im"! - зауважую колезі та пригадую, що він колись читав мені по пам'яті кілька речень цією мовою, які запам'ятав ще з юности, відвідуючи гурток "Юний технік". Там вони майстрували радіоприймачі, а також пробували робити радіопередавачі. Керівник гуртка, схоже, що був доволі креативним педагогом, запропонував вивчити для практичного застосування щось конкретне, наприклад з японської мови. Начебто були й варіанти з інших мов. Колега проявив бажання до японської і вивчив на пам'ять текст, але ніколи не знав його змісту, разом із тим ніколи не приходила ідея: спробувати його перекласти. За моєю ініціативою, одразу дістав Гугл-перекладач і наговорив ті кілька речень. Враження були чудові. Узагальнюючи, в тексті звучало щось на зразок привітання, знайомства в ефірі та побажання чогось доброго. 
У контексті розмови про "Дохусім", згадався анекдот, в якому узькоязичний працював у Франції на атракціонах Діснейленда, і кожного разу, коли натискав на старт атракціона, кричав слово, яке постійні відвідувачі запам'ятали як "папістафалі" і весело та голосно кричали з ним на старті. Традиція збереглася й після того, коли він звільнився. Питають українці: що означає це слово французською, адже в словнику його не знайти? - отож, то і означає: let's go!
Лютий 2024 р.

Колега розповідає: коли чує від молоді нецензурну лексику, готовий набити їм писок, але стримує себе, адже називає їх для себе "втраченим поколінням". Згадуючи себе у 90-ті, ще тоді замислювався: що буде з тими дітьми, покинутими батьками, які пішли на базари та поїхали "човнокувати" (від рос. слова "челночники"), аби вижити із-за масового безробіття та очевидно браку фінансів? Хто виховуватиме цих дітей?.. 
А ось вони вже й дорослі! У них немає пошанування старших, хоча б на "ви". Кількість матюччя в лексиці перевищує слова, які мали б донести більш-менш прийнятну думку. "Бий таких по писку, не бий - їх такими виростили..." Злість небезпідставна, але має вектор розуміння: українці не мають більше права втрачати будь-яке чергове молоде покоління!
29 лютого 2024 р.

Колега розповідає, як працював у 2010 році в Чехії. Серед його колег був чеченець, який виконував будівельні роботи, пов'язані зі штукатуркою стін. Якось той чеченець розповів, що зустрів дагестанця, якому платять більше і вже готовий іти до їхньої бригади. Колега уточнює, а які саме будівельні роботи вони виконують. Той ламаною російською відповідає, що він його словесно до кінця не зрозумів, але показав йому в повітрі кругові оберти рукою, що робить саме отак! А той дагестанець також показав йому кругові оберти в повітрі, і тому вони зрозуміли один одного. Тоді колега каже, може вони роблять не звичайну штукатурку, а працюють на висоті і роблять зовнішні фасади, за які реально платять більше? На що той повторив лишень кругові оберти в повітрі та задумався... Коли їхав до себе в Росію, акурат стався теракт в аеропорту Домодєдово, за участю чеченця (офіційна версія). Чеські прикордонники затримали його на кордоні та передали на перевірку російським спецслужбам... Тієї миті (не до теми, але й не вголос) мені пригадались "скарги" одного чеського політика, що Чехію в міжнародних колах доволі часто плутають із Чечнею за подібністю офіційного написання англійською: "Czechia" - "Chechnia".
30 лютого 2024 р.

На днях росіяни обстріляли Шостку. Колега пригадує чим славилась і славиться місто. Окрім тюрми і навчального закладу, де готують працівників правоохоронних органів, у минулому працював завод "Свема", який виготовляв фотопродукцію на весь радянський союз, також порохозавод, на якому зокрема працювали люди, що відбували покарання. Їх найчастіше брали у особливо хімічні цехи. Для мирних людей, праця в такому цеху була як "рік за три", тим самим раніше виходили на пенсію, а для дрібних правопорушників - три роки строку в тюрмі дорівнювалось відбути три роки на такому заводі. Така форма праці для ув'язнених називалась: ЛПТ (лікувально-профілактичний труд). І ця назва - не жарт. Профілактичний труд у хімічному цеху - це свого роду звучить, як оздоровлення в санаторії, лишень навспак. Таких покараних ще брали на будівництво житлових будинків, на зварювальні роботи, наприклад: опалення, сантехніки. Такі "потужні працівники" любили чорний гумор. Наприклад, заварити між поверхами новобудови лом, який за товщиною не відрізнявся від звичайної труби опалення. Коли пускали в систему воду, ніяк не могли зрозуміти причини: чому не тече вода? Доводилось бігати поверхами, аби з'ясувати: що не так з трубами? А лом, залитий в бетон, демонтується інакше, аніж тоді, коли залитий між поверхами будинку. 
Ця історія нагадала мені власний досвід: коли я вчився в технічному ліцеї. Нам для практики привезли на ремонт з десяток конвекторів. Усі вони мали коротке замикання, або ж на сленгу електриків - "кози", які, як виявилось, були свідомо зроблені робітниками, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі. Але "замурований лом" - це щось "веселіше".. не так наражає на життя!
Березень 2024 р.

Колега частину життя, як менеджер, організовував і робив зовнішнє міське світло. Якось виграли проєкт по освітленню наприкінці двотисячних Боярки. Зазначає, як його робота наочно змінила життя міста. Коли перший раз приїхав у місто, життя з вулиць зникало одразу з приходом ночі: "Місто, наче вимирало". На той час Боярка відзначалась доволі помітною криміногенною обстановкою. Ще в процесі праці, з появою на перших вулицях світла, зауважив, як люди почали більше проводити вечірній час на освітлених вулицях. Коли закінчили проєкт, влада прозвітувала: відбувся спад злочинности, у деяких закладах обслуговування збільшився робочий день, а особисто від себе: стали помітними закохані пари, мами з колясками та малими дітьми почали проводити на свіжому повітрі більше вільного часу. Отож, згадуючи анекдот, підсумую: "Чи знали ви, що до появи Всесвіту, вже були електрики?.. - Ні? - Отож бо! І сказав Бог: "Та й буде Світло!" Це означає, що вже пройшлись майстри, які проклали кабеля та інсталювали освітлення!"
06 квітня 2024 р.

Бабця дружини казала: "Бог ніколи не приходить бити палкою", а сьогодні пішла новина, що на пантифіка упала ікона.
06 квітня 2024 р.

Якось колега, поляк, розповів історію про те, як будувалась головна дорога між великими містами, яка доволі сильно посприяла економічному розвитку регіону. Для такого грандіозного будівництва треба було по маршруту майбутньої траси знести деякі житлові будинки. Серед таких місць навіть була його школа, в якій він колись учився. Одні з таких житлових багатоквартирних трьох і п'ятиповерхових будинків по роду своєї діяльності він, уже в дорослому житті, обслуговував як електрик - вимінюючи з певною періодичністю лічильники. Сам ряд конкретно тих будинків, про які вирішив розказати, належав до мешканців міста з соціально неблагополучних і збіднілих родин. Отже, і самі помешкання виглядали дещо занедбаними і непривабливими. Будуючи дорогу, влада зробила щедрий жест доброї волі (частково профінансований коштом "Європейського союзу"): запропонувала мешканцям переїхати зі старих помешкань у новозбудовані будинки, у тому ж районі міста, конкретно під реалізацією програми будівництва дороги. Через років 5 колега приїхав до своїх старих клієнтів, які належали саме до таких переселенців, до тих нещодавно нових будинків і сильно здивувався, адже їх вигляд за короткий час змінився настільки, що уподібнився до тих старих занедбаних будинків, у яких жили ці мешканці раніше: стіни помальовані графіті, двері зі слідами вибивання ногою, розбите скло, недоглянуті газони та дитячий майданчик - з сумом згадуючи пережите: "Якесь гірке дежавю!"
08.04.24

Їду за кермом авта, дивлюсь на дорогу. На світлофорі зупиняюсь за білою великою новенькою машиною формату "позашляховик" (бренд не вказую свідомо) і помічаю на ній оригінальний номерний знак, обраний власником(цею) явно свідомо "... 666 ...". Кажу колезі, з яким їду, зверни увагу на машину і номерний знак: з таким вибором мала б бути машина в стилі "хард", чорного кольору... На що колега, як з кілочка: "Вовк у овечій шкірі". Наступного дня їду тією ж дорогою, зупиняюсь на тому ж світлофорі, а переді мною з таким же номерним знаком "666" (іронія долі?) - чорна машина, як смоль: "овечка у вовчій шкірі"?
10.04.24

Років з 10 тому робив закупи в одному з українських маркетів. Поки збирав невеликий кошик товарів, до мене підійшов менеджер цього магазину із проханням зробити йому послугу. На той час мені дуже подобалися методи та незнайомі для мене ідеї управління і тому цей досвід був певною мірою додатковим у моєму житті. Він дав до мого кошика один з видів товару, який пообіцяв забрати при касі. Той товар мав на собі неправильну назву і це був тест на уважність касира. Самої глибини задуму від початку я не зрозумів, але погодився на експеримент. За послугу, запропонував узяти один із видів товару, який був у моєму пошуку за рахунок закладу. На касі виявився хлопець доволі дивної зовнішності, з проблемою розуміння власної гігієни: довгими нігтями, сповненими бруду, немитим волоссям, що зовні справляло враження повної немитости. "На автоматі" пробив весь мій товар і вже озвучив ціну до оплати. Менеджер, який став за його спиною зауважив йому на неправильному відбитті товару: який зовні товар, яка його назва та ціна. На упаковці все було зазначено не так. На тому менеджер подякував мені, попросив скасувати помилковий товар, а іншу з позицій кошика скасувати як "подяка" від цього закладу. Цікаве мало б бути відчуття, коли менеджер вказує на твою помилку та просить допусти ще одну, свідомо, в його присутності.. 
12.04.24

Кажуть у чужих народів важке розуміння числівників. Румун зі знанням німецької мови пробує вивчити десятичні цифри до ста: де-сять, 2-цять, 3-цять і тут йому все видається, що з кожною цифрою достатньо додати "-сять або -цять". Продовжує: чотири-сять... Тут я його виправляю: сорок! Бачу по його очах, що "процесор" трохи підвисає. Тієї ж миті ускладнюю процес розуміння числівників із додаванням -де. Продовжую: 5-де-сят, 6-де-сят... Продовжує він: 7-де-сят, 8-де-сят, дев'ять...де-сят? Виправляю: дев'яносто! Він (радісно): дев'ять-сто! Натякаючи, що вже знає: достатньо нам сказати "два-сто" - і ми його зрозуміємо, як число "200", 3-сто, як "300", 4-сто, як "400". Навіть вже знав, що є п'ять-сот!... А тут вже знайоме: 9-сто, як "900"... Виправляю, 9-сто - це не дев'яно-сто, а дев'ять-сот. На цій спробі осягнути математику українською, його "процесор" потух, але швидко перезапустився на нову тему.
30.04.24

Поляк. Вже давно на пенсії. Ходить на роботу, аби не знудитися вдома. Розповідає, що все життя курив і скільки не кидав, не виходило, навіть розчарувався в тому намірі. Коли виникли проблеми з серцем до такої міри, що трапив у лікарню. Після виписки кардіохірург лише сказав: "Ліпше аби пан не курив". Цих кількох слів було досить, аби викинути пачку цигарок і більше до неї не повертатися.
07.05.24

Питаю узбека: скільки має дітей? Йому важко відповідати, тому спочатку показує на пальцях, а потім пригадує, як це звучить російською: мало... три! Група колег-українців: хіба мало? Продовжує: "У батька було: один, чотири!" Я: "Чотирнадцять?" Він: "Так - чотирнадцять! І це нормально". Хоча він на заробітках у Польщі, процес відліку припинився... Іншим днем грузин розповідає про своїх дітей: у нього їх четверо. Хотів би більше, але подальша тема впирається у фінанси. Йому вже 59 років, одружився після сорока. І тут же для прикладу згадує діда, який вперше одружився в 61 рік, а в нього було семеро синів і п'ятеро дочок. Слухаючи його, одразу слухачі не осягають логіки сказаного. - У скільки років дід одружився?.. А дітей?.. - Дванадцять! А дружина скільки мала років? - На двадцять років молодша. А жив у місті? - Ні! Тоді всі жили в горах. Домінуючим до сказаного про "здорове харчування": він пив домашнє вино, курив люльку, ще й прожив 104 роки! А його батько: 120!
15.05.24

Узбецький гумор. Питаю узбека: а у вас в Узбекистані є змії? Чи заповзають у міста? Відповідає на повному серйозі: "Так є! Навіть удома - анаконда! Два метра..." Показує руками і пальцями: "На двух ногах..." Так як говорить ламаною російською, не все одразу розумію, що він хоче сказати. Продовжує: "Та анаконда, як тільки приходить десяте число, шипить: "Давай, давай!" - показуючи на пальці... Лише тоді я розумію, що так він "трепетно" називає свою дружину.
18.05.24

Підходить до мене колега-азербайджанець. Колись питав звідки я родом? А тут раптом знову перепитує: "Ти ж родом із Житомира?.. А я лише зараз згадав: звідки знаю твоє місто?! Колись я був у Туреччині, і шукав для перепродажу в Азербайджані одяг. Тут мені трапили на очі шкарпетки з кириличним написом. Я подивився, оцінив їхню якість і зрозумів, що вони чудові. Закупив тисячну партію і не повіриш: одразу всю продав у себе. Щедро усміхаючись, начебто в мені з тим спогадом розгледів рідну душу.
23.05.24

Казах два роки як працює в Польщі. На слух розуміє українську та польську. Каже, що літом їхатиме до себе в Казахстан, адже йдуть добрі інвестиції з Китаю і вже є гарні пропозиції праці, зокрема від друга, що возить товари з Піднебесної до Московії. Кажу йому, що це може бути до пори, як колись у Білорусі, коли перші санкції щодо росії спрямували потоки європейських товарів їхньою територією. Схоже, що фінансова мотивація як для Казахстану, так і для нього є більш переконливою, аніж моральне розуміння геополітичних змін. 
В іншій розмові виявилось, що цей казах, зовні - типовий представник корінного народу, знає російську краще, аніж рідну мову, порівнюючи її якість із узбеком, який "розмовляє російською так, що більшість, з того що говорить, він не розуміє": "Так мене іноді не розуміють у Казахстані...". Отже, русифікація свідомости - то окрема тема, і в скорому часі, для більш ґрунтовних досліджень.
25.05.24

Сьомий рік як працюю в Польщі. На початку мене дивувало, інше відношення між керівником і підлеглим аніж ув Україні. Тут, принаймні в моїй роботі на різних об'єктах, не виникало ставлення: "Я начальник - ти дурак!" Схоже, що подібний метод керівництва нам міцно насадили за радянських часів. Працюючи з австрійцями, то взагалі діалог вівся так, що якоїсь миті зникало відчуття, що між нами існує якась ієрархічна різниця. Звісно, що завжди можна зустріти самодурів, які хочуть вислужитися, аби зайняти вигідніше місце серед таких же простих, як сам. Але робота всіх заради однієї мети таких людей "здуває" швидко. Зовсім інше ставлення, коли за кордоном над українцями ставлять українців, то само кажуть поляки про себе, коли потрапляють ув умовні "німці". Киває головою поляк про своїх і підтакує, коли каже наш, що "немає так, аби українець не заробив на українцеві". В контексті таких прив'язок до вислужування перед старшим, "як за комуни", хлопець згадав службу в армії, коли солдат завжди зобов'язаний давати честь старшому за військовою посадою. Ув одному випадку це дійшло до анекдотичного: "Уявіть собі армійський туалет, виконаний квадратно-гніздовим трибом, без перегородок. Заходить туди офіцер, а над очком сидить солдат у позиції "жабеня вчиться надути щоки". Процес переривається зміною настрою не у відповідності до часу і місця "злочину": "Чєсть імєю, таваріщь афіцер!".. Занавіс, музика, що й не мав би нагадувати "гепі енд".
27.05.24

© Олег Левченко, 2024.

четвер, 23 травня 2024 р.

Андрій Боєчко. "Крім мене він нікого вже не цікавить.."

Гасла... Кажете, що ми не орки? Впевнені?
Довго вагався писати про це чи ні..
Вирішив все-таки написати.
Пішов вчора в супермаркет за цигарками.
Вул. Павлівська, поряд відомий маркет «Дари моря».
Щохвилини проходять сотні людей.
 Раптом бачу, під деревом лежить людина і просить прохожих дати йому поїсти.
Людина схожа на безхатька.
В руках пляшка горілки.
Зупиняюся.
- Допомога потрібна? Може викликати швидку?
- Ні, дай сигарету і пару гривень. Хочу їсти.
Пʼю третій день.
- Що ти тут робиш, друже? Хто ти?
Чоловік витягує паспорт, військовий квиток, УБД.
Я пʼю! Приїхав в госпіталь, але так і не дійшов. Третя контузія, важка. Я сапер. Поки в резерві.
Викликаю поліцію і швидку.
Кажу - друже, давай в лікарню, прокапають тебе, нагодують, приведуть до даду. Потім поїдеш в госпіталь.
- Не хочу! Я хочу їсти і сигарету. Більше не можу жити..
- Довго тут лежиш?
- Зранку, години дві..
Ми розмовляли хвилин пʼятнадцять. Розповів про те, де воював, в якій бригаді, про поранення і контузії, про полеглих побратимів..
Родина розпалася, залишився один, без даху над головою.
Нікому не потрібний..
А люди проходили повз нас і навіть не звертали увагу..
Сотні людей..
Приїхали поліцейські, перевірили чоловіка по своїх базах.
Все підтвердилося. Два роки на війні. Сапер, стар. лейтенант.
Приїхав на лікування.
Поранення, контузії, ПТСР, психологічні розлади.
Три дні, як має бути в госпіталі…
Купив йому сигарети і поїсти.
Підʼїхала швидка. Подивилися, що травм немає, і зібралися їхати..
- Стоп, відвезіть воїна в лікарню! Він же контужений! Помре тут. Прокапайте!
Якось домовились..
Знаєте, що «вкурвлює»?
Повна байдужість людей..
Всім все до лампади..
Повз нього пройшли тисячі людей! Жоден не зупинився, не запитав що трапилося, не викликав швидку..
Безхатько? Та нехай здихає…
Поїду сьогодні в лікарню. Заберу сапера і завезу в госпіталь.
Крім мене він нікого вже не цікавить..

Автор Андрій Боєчко

Джерело: "Х"
@gozefinagold
22 трав. 2024

неділя, 19 травня 2024 р.

E. Mock. "Працював я якось із Мосейчук..."

Працював я якось із Мосейчук на «5 каналі». Давно це було. Відразу після революції у 2005 році.
Чоловіка її колишнього знаю. Льоня Мосейчук – чудова людина, хороший оператор. Фактично він зліпив із сопливої Наташі Раєвської, (дочки радянсько-поданого замполіта) подобу журналіста та ведучої.
У Наташі була мета – стати ведучою на телеку та багатою тіткою. Способи досягнення мети її не хвилювали. Увела Льоню із сім'ї. Взяла його прізвище, ніби показуючи: "все, він мій!" і «от'єбіться!».
Льоня вимолив, щоб її взяли на п'ятірку хоч кимось. Бо сам там працював. Ну а після Наташа зустрічає "кохання" всього свого життя: нового фіндиректора "5 каналу".
Пристрасть настільки яскрава й неприборкана, що іноді крізь двері кабінету було чути, як… Втім, байдуже. Кохання всього життя, куди ж ми ліземо.
Раз-два, фіндир звільняється із «п'ятірки». Там каламутна історія була, але розмова не про нього. Іде на «1+1», куди ручною поклажею забирає і Наташу. Льоня від неї нарешті отримує розлучення, поділ майна і тонни гівна за очі.
Коли працював з цією персоною, при співпадінні змін не було жодного дня, щоб ми не сварилися. Починалося все з розвезення. Зміни були з 05:00, жив я тоді на Харківському. Як і Раєвська. Але мене забирали з дому раніше – маршрут будувався, виходячи із логіки, а не хотєлки.
Зазвичай, це був невеликий мікроавтобус. Перші троє людей займали «найкращі місця». Наталя не завжди була задоволена, що треба їхати на роботу спиною вперед. І навіть вимагала з нею помінятись. Я посилав, але іноді їй вдавалося домовитись із моїм колегою.
Звісно, вона вимагала окремої машини. Але в нас усі рівні. І розвезення ранкове одне. Хочеш – купуй машину та катайся сама. Потім вона брала штурмом начальника транспортного цеху: якщо вже неможливо мене, хама, звільнити - то хоч би її забирайте першою, а потім мене! Так малювалося зайве коло у 20 км, і її теж послали.
Після цього вона намагалася всіляко отруїти нам життя на каналі. Але виходило слабко. Точніше, ніяк.
Загалом, склочная тітка, яка завжди намагається показати себе значимою. При цьому не дуже розумна, нахабна і совкова. Вічно «зайнята купою проектів», «ось вона зніметься, зробить, її запросять у щось дуже значуще та круте». А також легкий флер ностальгії за совком. Це все враження, що залишилися про Наташу та нашу спільну роботу на «п'ятірці».
Вважайте хвилинними мемуарами. А якщо жінка почне бухтіти – не біда, є свідки її поведінки. На каналі, не в кабінеті фіндира, звісно.

ТК KASHPUR

E. Mock
@Ih_Bi_Bi
16 трав. 2024

Ukrostap. "Ніколи в житті я не мав бажання йти в армію... Але точно так само не думав відкосити"

Давайте на хвилі розмов про мобілізацію я розкажу про свою. Я з березня в ЗСУ, останні два тижні в підрозділі, тому це завершена історія. Я прийшов у військкомат на третій день повномасштабки з обмеженою придатністю і без досвіду. В мене взяли дані і відправили чекати дзвінка.
Повістку я отримав через рік. На той час була хвиля активної мобілізації і я був приблизно готовий, що цього року мені йти служити. Мене відправили на ВЛК, що тривало більше місяця. Я отримав перше запрошення в підрозділ – вони шукали людей на роботу, яку я міг і хотів робити.
Робота була небойова, але на той час вийшов указ Залужного, за яким без базової вогневої підготовки не можна займати жодну посаду. За ВОСом я на той час був діловод, а за станом придатний до служби в тилу, нале у випадку прямого вогневого контакту всі стають піхотою.
Прецеденти відправки геть ненавчених військових на передову, особливо в перші тижні війни, були. Про них було відомо і з них зробили висновки – без навчального центру мене не брали в тилову частину відомства, якому в уяві багатьох правила мають бути не писані.
Домовилися, що я пройду навчання і піду до них. В ТЦК, оскільки є вища освіта і знання іноземних мов, запропонували йти на офіцера. Мені було байдуже, солдат чи офіцер – я хотів у той підрозділ. У ВІКНУ мене не взяли. В НЦ сухопутки, де готували мотопіхоту, теж.
У кожній частині своя співбесіда. Завжди запитують, чи служив строкову службу. Це завжди тягнуло питання про те, чому був обмежено придатний. І на цьому розмова зі мною закінчувалась – ви не пройдете підготовку. Я повернувся додому. Отримував повістку, йшов на дату відмічатись.
На початку вересня мені запропонували ще раз спробувати на курси. Я погодився і мене знову не взяли. Тут я єдиний раз спробував вдатися до корупції – запитав, чи може той підрозділ відправили мене на курси від себе – так здоров'я не стало на заваді. Мені сказали чекати понеділка.
Комісар погодився, що я залишуся в Києві до понеділка, коли питання вирішиться. Не погодився обласний комісар і я поїхав у ДШВ. У ДШВ мене звісно що не взяли і довго розпитували, хто мене туди відправив. Було кумедно. Після цього мені в ТЦК запропонували полікуватись).
Наступного разу я зустрівся з ТЦК цього березня. Мені запропонували податися в НЦ Кам'янця-Подільського, бо туди точно візьмуть. Я погодився. БЗВП я проходив без броніка, шолома, на знеболах і ревмоксикамі. Трохи в шпиталі, трохи за діловодством отримав ВОС 100.
Цього разу я не став писати в підрозділ, який мене кликав від початку, а спробував інший, до якого мене запрошували ще взимку цього року. Я був заряджений пройти навчання з першого разу, бо був ризик забагато пропустити і залишитись повторно.
Так, всіх кидають на передову настільки стрімко, що в нашій роті один проходив БЗВП десятий місяць. Медичне забезпечення при цьому жахливе, звісно. Але краще вже медик-довбойоб в НЦ, ніж той самий медик у бойовій частині. Про стрімкість, до речі.
6 тижнів я пробув на БЗВП. Фахова підготовка, на яку мій взвод пішов далі, триває від двох до шести тижнів. Знайомі з попередніх циклів, з якими я тримав контакт, проходять донавчання в частинах. Це вже принаймні 3-5 місяців залежно від фаху.
Досвід НЦ незабутній, звісно, але з огляду на всі змінні можу сказати, що було ок. Були можливості навчитися і можливості проїблувати, тут особистий вибір кожного. Але передовсім це тривожний досвід. Я був абсолютно не впевнений, чи потраплю в бажаний підрозділ.
За час БЗВП в мене були чотири РІЗНІ розмови про майбутнє місце служби в Силах Підтримки. Одного разу мене вже поставили перед фактом, що я йду в таку-то частину. А тоді за день до кінця БЗВП прийшов наказ на моє переведення в той само підрозділ, де я зараз.
Ніколи в житті я не мав бажання йти в армію. Ніколи в житті я не мав внутрішнього наміру йти в армію. Але точно так само не думав відкосити. Я не ломився в кожні двері, аби тільки взяли. Я ломився в ті, куди хотів потрапити. Я не спішив і мене влаштовувало не бути в армії.
Але я розумів, що не цього року то наступного. Потрохи готувався бодай теоретично. Спину не вилікуєш, тому я не знав, що мені лишається поза цим. Я не шукав нагоди сам, але приймав усі нагоди, які мене знаходили. Жодного разу мене ні до чого не силували. Та й таке.

Джерело "Х":
Ім'я і національність
@Ukrostap
18 трав. 2024

понеділок, 13 травня 2024 р.

Роман Донік. "Ситуація навколо Харкова надовго..."

1. Ситуація навколо Харкова надовго. Росіяни готувалися. Довго і гарно. Наше політично-військове (саме в такій послідовності) керівництво не дуже. Як завжди. Все більше в надії, що саме розмокчеться. Росіяни зараз не мають ресурсів на штурм Харкова. Ключове слово «зараз».
2. Почують слабину, будуть мати успіх навколо міста, наростять зусилля. Поступово будуть давити, поки не зможуть підтягти артилерію і взяти під вогневий контроль ближні тили. Тактика росіян при проходженні прикордоння не змінилася. Дуже нагадує просування в лютому 22.
3. Коли колони розтікатися і обходили осередки спротиву. Зараз тільки масштаби інші та ворог досвідчений і обстріляний. І відмінність в тому, що не колони з технікою, а піхота ногами. Повільніше. Нанесли вогневе ураження, почали масово просуватися малими групами.
4. Як тільки десь знаходять шпарину, лізуть туди і розтікається. По всім дорогам, інколи по стежках. Як мурахи. Йдуть і не зупиняються. На атаки дронами і скиди майже не реагують. Арту перечекали і далі йдуть. Тупо йдуть. Коли зустрічають опір, акумулюють сили і підтягуються.
5. Спецназівці або розвідка, починаються запеклі бої. Підтримка з повітря. БПЛА розвідників просто море. Ланцетів теж. Саме дивне, це реакція деяких підрозділів сил оборони. Точніше відсутність реакції на ланцети.
6. Іноді таке враження, що частина командирів не знають про існування ланцетів. Як мінімум по діях таке враження. Дежавю. Майже нема аналізаторів частот. Небезпека з неба знову недооцінена. Купа народу як з іншого виміру. Не мають елементарного уявлення.
7. Вовчанськ судячи з усього будуть рівняти з землею. Особисто мене, як параноїка, дуже турбує сумський напрямок і повторна спроба відсікти Харків від Києва. Підстав для паніки поки нема. Війна, як є, з переважаючими силами противника. Але буде дуже складно найближчими місяцями.
8. Після ступору половини першого дня, та піздюліни отриманої від Сирського, військова машина на рівні ОСУВ-ОТУ запрацювала доволі оперативно. Те ще буде в такій «вʼялій» фазі, не дуже віриться. Прогнози діло невдячне, тому працюємо з чим є.
9. Найближчим часом навколо Харкова в підрозділах просто катастрофічно зростуть потреби в дронах (і мавіках і FPV). Зараз небо не закрите ребом. Питання часу з обох сторін. Бортовий реб треба буде на кожну автівку і одиницю техніки.
10. Нещодавно самі стикнулися з піхотною атакою за підтримки якихось хімічних речовин, які скидали з дронів. Хєрова тема. Але такі випадки стають все частіше і частіше. Тому можливо в тренд сезона зайдуть протигази. Принаймні ми вже починаємо вчити людей стріляти.
11. Одягнувши панорамні маски. Автівки і все, що з ними звʼязане. Готуємось до довгого, кривавого, виснажливого літа. Для тих, хто донатить і хто шукає термінової допомоги, треба розуміти, що між оголошеним збором та моментом закупівлі може пройти до біса багато часу.
12. Особливо в випадку з засобами купольного РЕБу. Дякуємо всім хто допомагає. Тримаймо стрій.

Роман Донік
@donikroman
12 трав. 2024


субота, 11 травня 2024 р.

Віктор. "Це був БІЛЬ..."

З висоти прожитого віку був впевнений, що багато чого знаю про біль. Та й терпіти його думав вмію. Фізичний то точно, стан здоров'я ті тренінги періодично проводе. Але нічого болючішого ніж вчора не мав. Це був БІЛЬ. Біль, крик душі та волання серця за загиблим братиком.

Побратимом. Другом. Нашим воїном. Бойовим водієм. Кращим. Кажуть ця сука війна забирає найкращих. І таки ця блядь вміє вибирати. Забрала, вирвала людину-мультітула. Віртуозного водія. Неперевершеного механіка. Воїна.

Це про нього я писав колись, коли розповідав, як однією автівкою ротування йшло більше доби. І це все в тому проклятому лісі, под массами літаючого залізяччя. Це він майже тисячу км за півтори доби намотав тоді по тим колдойобинам. Майже приріс до автівки.

Це він видирав 300 прямо з окопів, та так хвацько, що підари піною в рації гарчали. Да, ми все чуємо. І саме він міг прямо в лісі на чергуванні поремонтувати практично будь-що. "Кеп, привези тільки оті ключі, я все зроблю"(с). І ще багато чого, про що не можу написати.

БІЛЬ. Вона найпекучіша, коли слова пам'яті говорить його мама. Контрольним для всіх стало, коли підійшов син, і попросив розказати, яким був його тато в наших очах. Щоб пам'ятати... Пять здоровецьких, і давно не молодих мужиків в формі з мокрими очима та ще картина.

БІЛЬ. Бачити, як ніжно прижимає до грудей жінка номерний знак автівки, "ДЕН". Наш "Денчик". Вічна кіста в горлянці ворога. "Братики, не їдьте туди, я сам мотнусь. Не їдьте, я все ради вас зроблю"(с). Отакий він був, наш "Денчик".

Я знаю, що зробили ви, друзі з УкрТві. Просто ці дні не ставало сил писати. Тому знайте, дружина "Денчика" щиро вдячна за надану допомогу. Від усього серця просила вклонитись вам. Вона гордиться своїм чоловіком. І тому ваша увага і допомога тільки підтримала її святу віру в те, що її чоловік зробив саме такий вибір - захищати, і цей вибір єдино вірний та виважений. Бо є люди які достойні захисту, люди которі вміють відчувати. 

Дякую тобі, герою! Честь було служити з тобою пліч-о-пліч. Пам'ять про тебе, буде духовним знаменом нашого підрозділу. Ми будемо нести його з честю, і піднімемо над переможеним ворогом. Переможеним завдяки тобі. Слава Україні! - Героям слава!


Віктор

@vikines2002

10 трав. 2024

субота, 4 травня 2024 р.

Богдан Кавуліч. Секта "Зелене братство"

На мою думку серіал "Слуга народу" був використаний, як маніпулятивна технологія, причому з порушенням етичних, моральних норм, а можливо і юридичних.
Я займаюся юридичною психологією, моя колишня наукова керівниця, доктор наук, за завданням однієї правоохоронної структури вивчала "Біле братство", увійшовши у цю секту.
Через деякий час змушена була відмовитися від завдання, бо зрозуміла, що втрачає контроль над собою і над дійсністю, яка навколо неї відбувається.
Вона доросла, сформована особистість, захищена знаннями, досвідом і силовою структурою.
Вона не змогла з'ясувати, як здійснюється вплив і дати йому пояснення, лише констатувала, що він дуже небезпечний.
Якщо пам'ятаєте, то в результаті діяльність "Білого братства" була заборонена, а головні персонажі (засновники) отримали тюремні терміни.
Чоловік (прізвище Кривоногов) виявися офіцером фсб.
Це була "проба пера" на локальній групі. Наскільки мені відомо, дехто з учасників цієї секти досі є пацієнтами психіатричних лікарень, настільки небезпечним був цей вплив.
Я вивчав і захищав тему "Маніпулювання свідомістю, прийоми і засоби".
Уже після виборів 19 року, перебуваючи в легкому шоку від масового психозу великої кількості адекватних (раніше) людей я, за порадою своєї дочки заставив себе переглянути серіал "Слуга народу".
Я був ще більше шокований, коли після перегляду піймав себе на тому (на коротку мить), що я симпатизую голобородьку і, наче, довіряю персонажу, який його зіграв.
Це при моєму політичному, життєвому досвіді, повному несприйнятті (гидливості) до кварталу, певному набору знань психології.
Але воно на коротку мить на мене подіяло.
І я уявив собі масштаб трагедії, коли мільйони людей не захищених так як я, подивилися серіал і зазнали масового психічного враження, ліків від якого у мене немає.
Люди, які піддалися цьому впливу і досі не усвідомили своєї помилки, насправді, не здатні критично мислити.
Наголошую ті, кого, навіть, вторгнення не "розблокувало".
У нас, тих, хто не піддався масованому "зомбуванню" непочатий край роботи.
На моє переконання, нам не можна відмежовуватися від людей, які під впливом маніпуляцій зробили фатальну помилку, бо вони зроблять її вдруге, а ми не знаємо їхньої точної кількості, можливо їх знову багато.
Я неодноразово спостерігав, з якою маніакальною впертістю вони захищають свій вибір.
У них немає аргументів, але вони на своєрідному "якорі" і самі без допомоги з нього не знімуться.
Ми маємо змусити себе повернутися до них обличчям, змінити обвинувачувальний тон, на приятельський і крок за кроком, очевидними, простими аргументами привести до тями. 
Хоча допускаю, що є "безнадійні", лише сподіваюся, що їх не мільйони.
© Богдан Кавуліч.

Публікація в "Х":
@ydzyubin
3 трав. 2024
Коментар до статті: Вражаючий аналіз психолога...

понеділок, 22 квітня 2024 р.

Пан Ілон Мазь. "На війні атеісти стають якщо не віруючими, то агностиками..." (перепублікація)

На війні атеісти стають якщо не віруючими, то агностиками. І часто починають "слідкувати за базаром". Як за своїм, так і інших. Чому так відбувається? Бо постійно відбуваються події, які неможливо пояснити:
Командир мого відділення разів зі 100 казав: "влітку все закінчиться, і я восени поїду додому". Поїхав. На початку вересня. В труні. Загинув наприкінці серпня.
Я пообіцяв бійцю зі взводу подарувати набор ключів з головками після війни, який ми разом з ним купляли на мій т4. Але в мене його якось підмотали інші військові. Росказав бійцю - каже "ну все, тепер можна і вмирати" - шутка така. За день чи два загинув.
Боєць мінометки постійно носив броню і каску. Навіть спав в них в умовному тилу. Постійно переживав, що "руки не захищені - може відірвати, а без рук він каліка, який нікому не потрібен". Танковий обстріл РОПу. Знайшли тільки руки.
Інший боєць часто казав "мені б тільки дочекатись народження дитини". Коли він загинув, ввечері мені, як старшині, привезли його особисті речі. На планшет подзвонила дружина, запитала де боєць і сказала, що зранку не може дозвонитись і повідомити про те, що народилась донечка.
Тіп, в якого забаранили друга, казав - "мені треба тільки одного - забаранити 5 підарів за дружаріка". 4 точно забаранив, і, як казали хлопці - тільки забаранив ворога, прилітіла міна.
Боєць максимально боявся ( і це поширений страх), що його задвухсотять в сортирі. Постійно шукав якісь кущі. В Бахмуті кущів не було. Ходив в сортир. Прилітіло в 2х метрах від. Хлопцю "повезло" - важкий 300. Уламкові, контузія, майже повна втрата слуху, втрата зору на одне око.
Ніяких висновків тут не буде. Бо я хз, які тут мають бути висновки. Може, коли ти постійно близько до смерті, щось, з того боку, стає набагато ближче і чує тебе. Або може це все співпадіння. Просто співпадіння.
Ще згадав. Тіп все мріяв "відгуляти відпустку, а там хоч і вмірати". А йому її не давали. Він почав кудись переводитись, і якось так сталось, що йому узгодили відпустку і "забули" про це сказати. Тобто він "відгуляв" відпустку в секторі. Останній раз бачив його на пірожках в ЧЯ. Скаржився, що це його останній день "відпустки" і що він так це не залишить. Десь за тиждень взнав, що він загинув. Такі справи (

@M_n_f_r_d
Це закон Всесвіту((..
Що звукова хвиля, що матеріальний світ складаються з кварків.
Той звук, що вийшов з наших вуст, починає формування того, що ми матимемо у фізичному житті..
Так що це наша відповідальність слідкувати за своїми словами..

@Alex_KR71
Я скажу так.
На флоті немає атеїстів.

@DneprovskiyVl
Є психологічне пояснення: ілюзія частотності по відношенню до таких випадків. Мабуть, ви бачили набагато більше випадків, коли з людьми ставалося погане і без всілякої магії. Але ви звертаєте увагу на такі співпадіння і вони здаються вам частими. До того ж, кожен з тих людей, мабуть крім того ще багато чого казали, але звертається увага саме на те, що співпало. Подібне буває часто. Наприклад, коли записуєшся до спортзалу, починаєш кругом помічати збільшення магазинів з різним протеїном, які раніше не помічав, просто око повз них проходило. А потім мозок зафіксувався і почало здаватись, що вони на кожному кроці. Так і тут. Мозок зафіксувався і починає видавати з усіх розмов підходяще і ігнорувати інші випадки.

@war666beast
Треба правильно формувати запит у всесвіт, я колись так пизданув у Парижі «хочеться тут ще на тиждень лишитись» - вкрали документи через день, ібався з відновленням+поверненням в неньку якраз тиждень

@vroni_m_
Є така штука як сила думки і вона набагато масштабніше, ніж ми звикли уявляти.
Тому треба слідкувати за тим, що говориш і що думаєш.
Це така потужна енергія, що словами не передати, а кожен з цих випадків - буквально прямі приклади як сила думки впливає на долю.

@Tentochitlan
Мені не хочеться комусь, а тим паче воюючій людині щось казати таке, щоб здалося за повчання. Але як на мене люди просто стріляють в стіну амбару, потім обводять місце де найбільше дірок і кажуть ого як я влучно стріляю. Викривлення сприйняття через те, що такі речі легше запам'ятати.

@MmSkezonf36AgVT
Пане, кажіть завжди: ангел охоронець іди зі мною, ти попереду, а я за тобою.

@RedThyme
В моєму житті були події, які неможливо пояснити.

@myloslava
Я в глибокому тилу і ще задовго до війни дуже обережно почала ставитись до висловлювань і, головне, планів.

@_mrUKRAINEC_
Думки матеріалізуються, про погане ніколи не можна думати.

@veeneficca
Мама мені завжди каже - в шо ти віриш, то і станеться, про шо думаєш, то і притягнеш.
Сила думки недооцінена, якимось чином працює так, що мозок візуалізує те, про що ми найчастіше й найбільше думаємо, тому взагалі треба слідкувати за базаром, просто декому і десь ретельніше.

Пан Ілон Мазь
@good_stoic
11 квіт. 2024

пʼятниця, 8 березня 2024 р.

Levko Stek. "Шістдесят ліквідованих навколо позиції" (передрук)

@Levko_Stek

Найважчими були перші три дні. В першу ніч поранили побратима, у другу ніч зник другий - пішов виводити евак-групу і не повернувся. І третьої ночі поранили останнього. Ти розумієш, що як бойова одиниця на позиції залишився один. Тоді просто неконтрольовано покотились сльози.
Так почалась моя розмова з Владиславом. Йому 23 роки і він контрактник в прикордонній службі. Говорили про його останню ротацію в Авдіївці( прикордонники воювали там поруч з ЗСУ до самого виходу з міста). Його історія розкриває унікальні подробиці заключних днів оборони.
Оборону постійно доводилось тримати якщо не на 360, то на 180 градусів. Коли вони з'ясовували в якій ми будівлі - туди летіло все. Бували такі випадки, що прилітає мавік і скидає сльозоточивий газ в будівлю, а біля нього одразу фпв-дрон чекає, поки наші почнуть вибігати звідти.
Була ситуація, коли ми почали приймати штурм. Я вийшов, а росіяни стояли просто під хатою. Почав працювати, побачив як летять іскри від їхньої броні. Один одразу за хатою впав. Ще один забіг в хату перед нами. Я туди закинув три гранати і у нього теж шансів не було.
Ще весело було, коли ти знаєш, що наших на тій вулиці немає, а вони йдуть по тій вулиці і штурмують будівлі. Доходило до того, що вони стрілялись між собою. Видно, у них там був не один підрозділ, а багато( росіяни не розуміли, де чиї позиції).
Через інтенсивність боїв зброя не витримувала. Я бігав з трьома автоматами. Носив свій, також автомат нашого 200-го і взяв ще один затрофеєний автомат, бо розумів, що автомат загиблого може заклинити. Коли ти за півдня вистрілюєш цинк патронів, то зброя не витримує.
Також запам'яталось: я виглянув з вікна, перший раз відпрацював з автомата, виглянув - ще раз відпрацював, виглядаю третій, а мені РПГ просто в обличчя летить. Я встиг впасти і поки я падав, мені обсмалило брову. Я трохи полежав, поки пройшов дзвін у вухах.
Через 5 хвилин я встав, попив води і взяв апельсин. Повернувся до хлопців, а вони кажуть - ти неадекватний. Кажу, вони мені брову обсмалили, давай їм у відповідь щось зробимо. Тоді вони мені теж принесли трофейний РПГ, я зробив постріл і побачив тільки як рука полетіла ворожа.
Бували моменти, коли вони кричали нам: здавайся х*х*л будешь жить. Після чого в їхню сторону звучало: йди на*уй, вам всім пі*да, йдіть сюди, тільки попробуйте. Ми розуміли, якщо впасти морально, то це буде найгірше. Тому я прийняв рішення морально давати їх.
Коли ми вже вийшли, люди, які сиділи на КСП і бачили картинку з наших коптерів казали, що довкола хати, де ми тримали оборону, валялось близько 60 тіл. За 11 днів ми поміняли сім хат. Можете плюс-мінус порахувати скільки втрат вони понесли.
Найстрашніше бачити прильоти КАБів. Ніч, нічого не видно, ти не бачиш вже на відстані витягнутої руки. А потім летить авіація, далі вибух і в тебе хата підскакує і стає на місце. Такий спалах, що світилось усе. Ти розумієш, якщо прилетить в хату, то від неї не залишиться нічого.
Мене контузило на третій день. Постійний дзвін у вухах і стан такий, наче ти в танку. Також було тяжко фізично, бо ти практично не спиш. Їсти не хотілось: стандартно я на день шматочок хліба і два шматочка ковбаси. Якщо цього немає - просто п'єш воду.
Найважче було чути по радіостанції, як штурмують твоїх товаришів, а ти нічим не можеш допомогти. Інтенсивність була велика, штурмували багато позицій і коли хлопці кричать у радейку - мені вже у вікна залазять, зробіть щось, поможіть! А ти не можеш нічого зробити.
Це лише кілька фрагментів нашої розмови, тож якщо цікавить оборона Авдіївки, тут можете глянути інтерв'ю повністю -
youtube.com
ШІСТДЕСЯТ ЛІКВІДОВАНИХ довкола позиції: прикордонник розповів про...

Levko Stek
@Levko_Stek
7 бер. 2024

пʼятниця, 1 березня 2024 р.

Pavlo @rescuero. "Трохи гірничорятувальної лірики..."

Трохи гірничорятувальної лірики від пенсіонера. Щоб потрапити на роботу в гірничорятувальну службу, треба було пройти медогляд. Це не простий медогляд, на ньому тебе вивертають навиворіт. Крім усіх стандартних аналізів, УЗД всіх внутрішніх органів та серця окремо, ЕКГ під навантаженням на велоергометрі, перевірка на теплову стійкість (фізичне навантаження у тепловій камері з температурою до 40⁰С протягом 45 хвилин). Будь-який збій - на роботу не беруть. Віковий ценз - 35 років. 

Багато хто не проходив такий медогляд, особливо коли тобі вже за 30 років. Чому такий суворий контроль? Тому що під час ведення рятувальних робіт в шахті, в непридатній для дихання атмосфері та високій температурі, з використанням ізолюючих дихальних апаратів, будь-який збій в здоров'ї одного з рятувальників призведе не тільки до невиконання поставленої задачі, а і до загрози життю всіх рятувальників відділення, що виконує завдання. Але навіть з таким контролем були випадки з трагічним фіналом. 

Приклад: під час ліквідації наслідків вибуху на шахті "Південно-Донбаська" (м. Вугледар) на початку 1990-х, під час проведення розвідки похилої тупикової виробки з високою температурою повітря, майже у самого вибою (кінець виробки), пройшовши близько 1800 метрів, один з шістьох рятувальників втратив свідомість. Інші переключили його у запасний респіратор поклали на ноші та стали виходити з виробки. Кут нахилу був близько 18⁰, температура повітря 38⁰С та отруєна продуктами вибуху атмосфера. Пройшовши близько 500 метрів вверх, ще двоє рятувальників отримали тепловий удар і не змогли продовжувати вихід на свіже повітря. Зв'язок вийшов з ладу, було прийнято рішення послати двох рятувальників за допомогою, четверо (вже 3 постраждалих і один при тямі) лишилися на місці. Підсумок був трагічний - 3 загиблих, 2 з важкою формою теплового удара. І все це тому, що здоров'я одного з них було не в порядку. 

Ти можеш жити з хворобою відносно нормальним життям, але коли твій організм потрапляє у критичні умови, він з високою вірогідністю дасть збій. У наведеному прикладі, цей "збій" коштував життя ще двом людям. 

В умовах війни, на полі бою, може статися така сама ситуація. Висновки робіть самі.

Описаний мною випадок далеко не поодинокий. У 2003 році, на шахті "Краснолиманська", при схожих обставинах загинуло повністю все відділення гірничорятувальників. Особисто брав участь в операції з евакуації тіл загиблих колег.


Pavlo @rescuero

29 лют. 2024