Оксана Макаренко. Ти ж не ображаєшся, мам?

Хлопець після полону розповідає мамі:

- Ми до останнього не вірили в обмін. Бо вони нас так дурять, так знущаються... Возили і на розстріли, і на обміни... А потім вертають і сміються з нас. І коли зайшов військовий в бусік і сказав: - Ви вдома, хлопці, Слава Україні! - я просто почав дихати, а то сидів і не дихав, мам, правда. І коли бачили людей вздовж дороги, що нас зустрічали, з прапорами, з квітами, з плакатами, то як в кіно було, як не з нами. І потім, як доїхали вже, перша цигарка, обійми, телефон дали, я твій номер забув, мам, уявляєш, ти ж не сердишся, бо хіба ж можна забути твій телефон, я його всі два роки подумки повторював. Ну як в дитинстві ти мене вчила - мене звати...., я живу..., телефон мами.... Хлопці плакали, а я ні. А вже в лікарні нам одяг дали і повели в столовку. А там їжа, мам. Там на столі кожному по три миски різного. Я не знаю, я за місяць в полоні стільки не їв. І запах супа. В мене аж голова закрутилася. Миска така глибока, супа аж до країв. Я ложкою так обережно брав, щоб нічого не пролилося, а руки так трусилися, мама, я ж хотів, щоб я гарно їв, а хотілося схопити миску і просто так випити все. І руки ж трусяться. А їсти, як мені їсти хотілося, ти не уявляєш. А я ж так обережно, щоб же гарно... Там жіночка ходила, підсипала нам все, доливала, підійшла до мене, обняла, голову гладить, як бабуся колись, поцілувала в скроню - їж, каже, дитинко, я ще принесу. І отут я заплакав. Я їв і плакав, очі боявся підняти, бо соромно. А потім глянув, а ми майже всі такі - їмо і плачемо. А суп, мам, я смачнішого в житті не їв. Ти ж не ображаєшся, мам?

©️ Текст Oksana Makarenko. 

@Serhii_Sokolov

Її фейсбук забанив на місяць. За цей текст.

А тих, хто нас вбиває, мучить, знищує, - тих Фейсбук не банить. Чомусь.

______

Копіюю ту викладаю у ФБ хай банить сука Цукерберг, чхати.

І вас закликаю викладати цей текст у ФБ.

Opruschok🇺🇦✌️

@opruschok195

Звіт @rusi про наш контрнаступ на Запоріжжі

Отже, звіт 

@rusi про наш контрнаступ на Запоріжжі. Який був план, як проходив і чому провалився. Тред із основними пунктами цього дослідження + трохи власних спостережень👇

1/ Україна готувала наступ одразу на 5 напрямках:

1. Форсування Дніпра на Херсонщині

2. Удар на Василівку на Запоріжжі із заходом у бік Енергодару та ЗАЕС

3. Удар з Оріхіва на Токмак та Мелітополь

4. Удар з Великої Новосілки в напрямку Бердянська

5. Контратака на Бахмут

2/ Нескладно здогадатися, який напрямок був основним, а які допоміжними. Звісно, це наступ на Токмак та Мелітополь, тому ще це був найкоротший шлях до Азовського моря, щоб розірвати російський сухопутний коридор до Криму.

3/ Але після підриву Каховської ГЕС напрямок із форсуванням Дніпра відпав. Про нього забули, але, як виявилось, ненадовго. Операцію зі створення плацдарму в Кринках у звіті не аналізували, бо це окрема історія. На жаль, трагічна.

4/ Для наступу на Токмак-Мелітополь Україна підготувала 12 бригад. Вони мали прорвати ділянку фронту шириною 30 кілометрів, протягом 7 днів оточити Токмак і швидко рушити далі в бік Мелітополя. За планом, швидкий темп просування не дозволив би росіянам перекинути резерви.

5/ Для цієї атаки Україна підготувала 9 та 10 армійські корпуси, а також угруповання «Марун», яке складалося з бригад ДШВ. Саме в складі «Маруну» я разом зі своїми бійцями виїхали на Запоріжжя, але трохи пізніше.

6/ 9 армійський корпус пішов у бій першим. Але почав зазнавати втрат, а прорвати оборону швидко не вдалося. 10 армійський корпус почав використовуватися для поповнення втрат в техніці та людях, тому повноцінно у бій так і не вступив. Першочерговий задум провалився.

7/ Тоді Україна скоригувала свої плани і зменшила цілі до взяття Токмака. У цей момент командування вирішувало, чи застосувати «Марун» чи сконцентруватися на інших напрямках. Зрештою, «Марун» таки заїхав на Токмацький напрямок. 1 серпня моя бригада вже почала наступ.

8/ У серпні в цілому все виходило. Мої бійці виконували задачі: віджимали посадки та брали полонених. Наприклад, ось кілька шевронів полонених росіян. В одного навіть був іменний ніж із підписом «от мера города Пятигорск». А ще тисячі рублів готівкою. Нащо – неясно.

9/ Тоді ж у серпні нарешті домучили та звільнили Роботино. І моя бригада навіть трошки заходила в Новопрокопівку – наступне село по дорозі на Токмак. Але закріпитися там не вийшло. Це, мабуть, найбільш крайні точки, куди зміг дійти удар на Токмак-Мелітополь.

10/ У вересні ж наступ зупинився. Ми майже дійшли до «зубів дракона», але далі просунутися не могли. Росіяни збудували лінію оборони на висотах, і з цих висот мінометами та танками розбирали малі штурмові групи, якими ми тоді працювали. Почалися провальні штурми із втратами.

11/ Аналітики пишуть, що Україна почала усвідомлювати, що наступ провалюється. Тому почала перекидати резерви туди, де виходило. Наприклад, під Бахмут. Зі свого досвіду можу сказати, що нам це стало ясно десь у вересні. Але безуспішні штурми продовжувалися аж до листопада.

12/ Остання спроба дати імпульс наступу на Запоріжжі – це висадка в Кринках у жовтні. Таким чином нібито хотіли вдарити у фланг і відволікти сили. Але у нас під Оріховом у той момент сил вже майже не було. Тому ця операція нічого і не дала.

13/ Отже, чому контрнаступ провалився?

По-перше, нестача техніки та снарядів. Коли росія в 2022 році почала мобілізацію економіки та людей, Захід не вжив жодних заходів для розбудови своєї оборонної промисловості. У результаті вони не могли покрити потреби України.

14/ З приводу техніки, то Захід запізнювався із поставками. До початку наступу в Україну прибула лише частина обіцяної техніки. Більшість бригад або не отримали, що мали, або майже не мали часу на тренування на цій техніці. У результаті бригади були недостатньо готові до атаки.

15/ По-друге, Україна вирішила застосувати в наступі нові бригади, тоді як більш досвідчені займалися обороною та утриманням лінії фронту. Крім цього, Україна створила багато напрямків і розпорошила ресурси замість того, щоб сконцентрувати їх всі в місці основного удару.

16/ Найбільш серйозною помилкою у плануванні аналітики називають те, що Україна могла досягти успіху, якби використала темп і концентрацію ресурсів. Натомість головну ставку зробили на те, що російські війська посипляться, як на Харківщині в 2022 році і станеться обвал фронту.

17/ Але цього не сталося. Перші атаки відбили, темп впав, і росіяни оперативно перекинули резерви. Аналітики пишуть, що на напрямку основного удару росіяни мали приблизно 105 тисяч солдатів.

18/ Ще однією причиною провалу став витік інформації. Росіяни знали, де і коли розпочнеться наступ. Витік інформації був (пам’ятаєте ті документи в Discord). До того ж, росіяни знали, що лише кілька бригад були повноцінно готові до наступу, і відстежували їхні пересування.

19/ Далі там аналітики ще називали багато менших тактичних помилок, які стосувалися підготовки, злагодження військ, використання дронів, РЕБ та артилерії, але це вже буде більш цікаво безпосередньо для військових. Лінк лишаю.

З rusi.org

20/ Що ж відбувається зараз? Зараз стратегія України – це нанесення максимальних втрат росіянам, а не звільнення територій. Росіяни продовжують воювати завдяки великим резервам капіталу, який витрачається на виробництво техніки і зарплати контрактникам.

21/ Тому удари по нафтовій галузі рф підривають її спроможності. А Захід має сильніше стежити за санкціями. Це дозволить, можливо, у якомусь майбутньому, виснажити росіян настільки, щоб бути готовими до нового наступу. Але, як на мене, зараз про це навіть не варто і думати.

Джерело "Х":

Oleksii Yarmolenko

@newsopini

@rusi

22 лип. 2024

Андрій Боєчко. "Крім мене він нікого вже не цікавить.."

Гасла... Кажете, що ми не орки? Впевнені?

Довго вагався писати про це чи ні..

Вирішив все-таки написати.

Пішов вчора в супермаркет за цигарками.

Вул. Павлівська, поряд відомий маркет «Дари моря».

Щохвилини проходять сотні людей.

 Раптом бачу, під деревом лежить людина і просить прохожих дати йому поїсти.

Людина схожа на безхатька.

В руках пляшка горілки.

Зупиняюся.

- Допомога потрібна? Може викликати швидку?

- Ні, дай сигарету і пару гривень. Хочу їсти.

Пʼю третій день.

- Що ти тут робиш, друже? Хто ти?

Чоловік витягує паспорт, військовий квиток, УБД.

Я пʼю! Приїхав в госпіталь, але так і не дійшов. Третя контузія, важка. Я сапер. Поки в резерві.

Викликаю поліцію і швидку.

Кажу - друже, давай в лікарню, прокапають тебе, нагодують, приведуть до даду. Потім поїдеш в госпіталь.

- Не хочу! Я хочу їсти і сигарету. Більше не можу жити..

- Довго тут лежиш?

- Зранку, години дві..

Ми розмовляли хвилин пʼятнадцять. Розповів про те, де воював, в якій бригаді, про поранення і контузії, про полеглих побратимів..

Родина розпалася, залишився один, без даху над головою.

Нікому не потрібний..

А люди проходили повз нас і навіть не звертали увагу..

Сотні людей..

Приїхали поліцейські, перевірили чоловіка по своїх базах.

Все підтвердилося. Два роки на війні. Сапер, стар. лейтенант.

Приїхав на лікування.

Поранення, контузії, ПТСР, психологічні розлади.

Три дні, як має бути в госпіталі…

Купив йому сигарети і поїсти.

Підʼїхала швидка. Подивилися, що травм немає, і зібралися їхати..

- Стоп, відвезіть воїна в лікарню! Він же контужений! Помре тут. Прокапайте!

Якось домовились..

Знаєте, що «вкурвлює»?

Повна байдужість людей..

Всім все до лампади..

Повз нього пройшли тисячі людей! Жоден не зупинився, не запитав що трапилося, не викликав швидку..

Безхатько? Та нехай здихає…

Поїду сьогодні в лікарню. Заберу сапера і завезу в госпіталь.

Крім мене він нікого вже не цікавить..

Автор Андрій Боєчко

Джерело: "Х"

@gozefinagold

22 трав. 2024

Ukrostap. "Ніколи в житті я не мав бажання йти в армію... Але точно так само не думав відкосити"

Давайте на хвилі розмов про мобілізацію я розкажу про свою. Я з березня в ЗСУ, останні два тижні в підрозділі, тому це завершена історія. Я прийшов у військкомат на третій день повномасштабки з обмеженою придатністю і без досвіду. В мене взяли дані і відправили чекати дзвінка.

Повістку я отримав через рік. На той час була хвиля активної мобілізації і я був приблизно готовий, що цього року мені йти служити. Мене відправили на ВЛК, що тривало більше місяця. Я отримав перше запрошення в підрозділ – вони шукали людей на роботу, яку я міг і хотів робити.

Робота була небойова, але на той час вийшов указ Залужного, за яким без базової вогневої підготовки не можна займати жодну посаду. За ВОСом я на той час був діловод, а за станом придатний до служби в тилу, нале у випадку прямого вогневого контакту всі стають піхотою.

Прецеденти відправки геть ненавчених військових на передову, особливо в перші тижні війни, були. Про них було відомо і з них зробили висновки – без навчального центру мене не брали в тилову частину відомства, якому в уяві багатьох правила мають бути не писані.

Домовилися, що я пройду навчання і піду до них. В ТЦК, оскільки є вища освіта і знання іноземних мов, запропонували йти на офіцера. Мені було байдуже, солдат чи офіцер – я хотів у той підрозділ. У ВІКНУ мене не взяли. В НЦ сухопутки, де готували мотопіхоту, теж.

У кожній частині своя співбесіда. Завжди запитують, чи служив строкову службу. Це завжди тягнуло питання про те, чому був обмежено придатний. І на цьому розмова зі мною закінчувалась – ви не пройдете підготовку. Я повернувся додому. Отримував повістку, йшов на дату відмічатись.

На початку вересня мені запропонували ще раз спробувати на курси. Я погодився і мене знову не взяли. Тут я єдиний раз спробував вдатися до корупції – запитав, чи може той підрозділ відправили мене на курси від себе – так здоров'я не стало на заваді. Мені сказали чекати понеділка.

Комісар погодився, що я залишуся в Києві до понеділка, коли питання вирішиться. Не погодився обласний комісар і я поїхав у ДШВ. У ДШВ мене звісно що не взяли і довго розпитували, хто мене туди відправив. Було кумедно. Після цього мені в ТЦК запропонували полікуватись).

Наступного разу я зустрівся з ТЦК цього березня. Мені запропонували податися в НЦ Кам'янця-Подільського, бо туди точно візьмуть. Я погодився. БЗВП я проходив без броніка, шолома, на знеболах і ревмоксикамі. Трохи в шпиталі, трохи за діловодством отримав ВОС 100.

Цього разу я не став писати в підрозділ, який мене кликав від початку, а спробував інший, до якого мене запрошували ще взимку цього року. Я був заряджений пройти навчання з першого разу, бо був ризик забагато пропустити і залишитись повторно.

Так, всіх кидають на передову настільки стрімко, що в нашій роті один проходив БЗВП десятий місяць. Медичне забезпечення при цьому жахливе, звісно. Але краще вже медик-довбойоб в НЦ, ніж той самий медик у бойовій частині. Про стрімкість, до речі.

6 тижнів я пробув на БЗВП. Фахова підготовка, на яку мій взвод пішов далі, триває від двох до шести тижнів. Знайомі з попередніх циклів, з якими я тримав контакт, проходять донавчання в частинах. Це вже принаймні 3-5 місяців залежно від фаху.

Досвід НЦ незабутній, звісно, але з огляду на всі змінні можу сказати, що було ок. Були можливості навчитися і можливості проїблувати, тут особистий вибір кожного. Але передовсім це тривожний досвід. Я був абсолютно не впевнений, чи потраплю в бажаний підрозділ.

За час БЗВП в мене були чотири РІЗНІ розмови про майбутнє місце служби в Силах Підтримки. Одного разу мене вже поставили перед фактом, що я йду в таку-то частину. А тоді за день до кінця БЗВП прийшов наказ на моє переведення в той само підрозділ, де я зараз.

Ніколи в житті я не мав бажання йти в армію. Ніколи в житті я не мав внутрішнього наміру йти в армію. Але точно так само не думав відкосити. Я не ломився в кожні двері, аби тільки взяли. Я ломився в ті, куди хотів потрапити. Я не спішив і мене влаштовувало не бути в армії.

Але я розумів, що не цього року то наступного. Потрохи готувався бодай теоретично. Спину не вилікуєш, тому я не знав, що мені лишається поза цим. Я не шукав нагоди сам, але приймав усі нагоди, які мене знаходили. Жодного разу мене ні до чого не силували. Та й таке.

Джерело "Х":

Ім'я і національність

@Ukrostap

18 трав. 2024

Роман Донік. "Ситуація навколо Харкова надовго..."

1. Ситуація навколо Харкова надовго. Росіяни готувалися. Довго і гарно. Наше політично-військове (саме в такій послідовності) керівництво не дуже. Як завжди. Все більше в надії, що саме розмокчеться. Росіяни зараз не мають ресурсів на штурм Харкова. Ключове слово «зараз».

2. Почують слабину, будуть мати успіх навколо міста, наростять зусилля. Поступово будуть давити, поки не зможуть підтягти артилерію і взяти під вогневий контроль ближні тили. Тактика росіян при проходженні прикордоння не змінилася. Дуже нагадує просування в лютому 22.

3. Коли колони розтікатися і обходили осередки спротиву. Зараз тільки масштаби інші та ворог досвідчений і обстріляний. І відмінність в тому, що не колони з технікою, а піхота ногами. Повільніше. Нанесли вогневе ураження, почали масово просуватися малими групами.

4. Як тільки десь знаходять шпарину, лізуть туди і розтікається. По всім дорогам, інколи по стежках. Як мурахи. Йдуть і не зупиняються. На атаки дронами і скиди майже не реагують. Арту перечекали і далі йдуть. Тупо йдуть. Коли зустрічають опір, акумулюють сили і підтягуються.

5. Спецназівці або розвідка, починаються запеклі бої. Підтримка з повітря. БПЛА розвідників просто море. Ланцетів теж. Саме дивне, це реакція деяких підрозділів сил оборони. Точніше відсутність реакції на ланцети.

6. Іноді таке враження, що частина командирів не знають про існування ланцетів. Як мінімум по діях таке враження. Дежавю. Майже нема аналізаторів частот. Небезпека з неба знову недооцінена. Купа народу як з іншого виміру. Не мають елементарного уявлення.

7. Вовчанськ судячи з усього будуть рівняти з землею. Особисто мене, як параноїка, дуже турбує сумський напрямок і повторна спроба відсікти Харків від Києва. Підстав для паніки поки нема. Війна, як є, з переважаючими силами противника. Але буде дуже складно найближчими місяцями.

8. Після ступору половини першого дня, та піздюліни отриманої від Сирського, військова машина на рівні ОСУВ-ОТУ запрацювала доволі оперативно. Те ще буде в такій «вʼялій» фазі, не дуже віриться. Прогнози діло невдячне, тому працюємо з чим є.

9. Найближчим часом навколо Харкова в підрозділах просто катастрофічно зростуть потреби в дронах (і мавіках і FPV). Зараз небо не закрите ребом. Питання часу з обох сторін. Бортовий реб треба буде на кожну автівку і одиницю техніки.

10. Нещодавно самі стикнулися з піхотною атакою за підтримки якихось хімічних речовин, які скидали з дронів. Хєрова тема. Але такі випадки стають все частіше і частіше. Тому можливо в тренд сезона зайдуть протигази. Принаймні ми вже починаємо вчити людей стріляти.

11. Одягнувши панорамні маски. Автівки і все, що з ними звʼязане. Готуємось до довгого, кривавого, виснажливого літа. Для тих, хто донатить і хто шукає термінової допомоги, треба розуміти, що між оголошеним збором та моментом закупівлі може пройти до біса багато часу.

12. Особливо в випадку з засобами купольного РЕБу. Дякуємо всім хто допомагає. Тримаймо стрій.

Роман Донік

@donikroman

12 трав. 2024

Віктор. "Це був БІЛЬ..."

З висоти прожитого віку був впевнений, що багато чого знаю про біль. Та й терпіти його думав вмію. Фізичний то точно, стан здоров'я ті тренінги періодично проводе. Але нічого болючішого ніж вчора не мав. Це був БІЛЬ. Біль, крик душі та волання серця за загиблим братиком.

Побратимом. Другом. Нашим воїном. Бойовим водієм. Кращим. Кажуть ця сука війна забирає найкращих. І таки ця блядь вміє вибирати. Забрала, вирвала людину-мультітула. Віртуозного водія. Неперевершеного механіка. Воїна.

Це про нього я писав колись, коли розповідав, як однією автівкою ротування йшло більше доби. І це все в тому проклятому лісі, под массами літаючого залізяччя. Це він майже тисячу км за півтори доби намотав тоді по тим колдойобинам. Майже приріс до автівки.

Це він видирав 300 прямо з окопів, та так хвацько, що підари піною в рації гарчали. Да, ми все чуємо. І саме він міг прямо в лісі на чергуванні поремонтувати практично будь-що. "Кеп, привези тільки оті ключі, я все зроблю"(с). І ще багато чого, про що не можу написати.

БІЛЬ. Вона найпекучіша, коли слова пам'яті говорить його мама. Контрольним для всіх стало, коли підійшов син, і попросив розказати, яким був його тато в наших очах. Щоб пам'ятати... Пять здоровецьких, і давно не молодих мужиків в формі з мокрими очима та ще картина.

БІЛЬ. Бачити, як ніжно прижимає до грудей жінка номерний знак автівки, "ДЕН". Наш "Денчик". Вічна кіста в горлянці ворога. "Братики, не їдьте туди, я сам мотнусь. Не їдьте, я все ради вас зроблю"(с). Отакий він був, наш "Денчик".

Я знаю, що зробили ви, друзі з УкрТві. Просто ці дні не ставало сил писати. Тому знайте, дружина "Денчика" щиро вдячна за надану допомогу. Від усього серця просила вклонитись вам. Вона гордиться своїм чоловіком. І тому ваша увага і допомога тільки підтримала її святу віру в те, що її чоловік зробив саме такий вибір - захищати, і цей вибір єдино вірний та виважений. Бо є люди які достойні захисту, люди которі вміють відчувати. 

Дякую тобі, герою! Честь було служити з тобою пліч-о-пліч. Пам'ять про тебе, буде духовним знаменом нашого підрозділу. Ми будемо нести його з честю, і піднімемо над переможеним ворогом. Переможеним завдяки тобі. Слава Україні! - Героям слава!

Віктор

@vikines2002

10 трав. 2024

Пан Ілон Мазь. "На війні атеісти стають якщо не віруючими, то агностиками..." (перепублікація)

На війні атеісти стають якщо не віруючими, то агностиками. І часто починають "слідкувати за базаром". Як за своїм, так і інших. Чому так відбувається? Бо постійно відбуваються події, які неможливо пояснити:

Командир мого відділення разів зі 100 казав: "влітку все закінчиться, і я восени поїду додому". Поїхав. На початку вересня. В труні. Загинув наприкінці серпня.

Я пообіцяв бійцю зі взводу подарувати набор ключів з головками після війни, який ми разом з ним купляли на мій т4. Але в мене його якось підмотали інші військові. Росказав бійцю - каже "ну все, тепер можна і вмирати" - шутка така. За день чи два загинув.

Боєць мінометки постійно носив броню і каску. Навіть спав в них в умовному тилу. Постійно переживав, що "руки не захищені - може відірвати, а без рук він каліка, який нікому не потрібен". Танковий обстріл РОПу. Знайшли тільки руки.

Інший боєць часто казав "мені б тільки дочекатись народження дитини". Коли він загинув, ввечері мені, як старшині, привезли його особисті речі. На планшет подзвонила дружина, запитала де боєць і сказала, що зранку не може дозвонитись і повідомити про те, що народилась донечка.

Тіп, в якого забаранили друга, казав - "мені треба тільки одного - забаранити 5 підарів за дружаріка". 4 точно забаранив, і, як казали хлопці - тільки забаранив ворога, прилітіла міна.

Боєць максимально боявся ( і це поширений страх), що його задвухсотять в сортирі. Постійно шукав якісь кущі. В Бахмуті кущів не було. Ходив в сортир. Прилітіло в 2х метрах від. Хлопцю "повезло" - важкий 300. Уламкові, контузія, майже повна втрата слуху, втрата зору на одне око.

Ніяких висновків тут не буде. Бо я хз, які тут мають бути висновки. Може, коли ти постійно близько до смерті, щось, з того боку, стає набагато ближче і чує тебе. Або може це все співпадіння. Просто співпадіння.

Ще згадав. Тіп все мріяв "відгуляти відпустку, а там хоч і вмірати". А йому її не давали. Він почав кудись переводитись, і якось так сталось, що йому узгодили відпустку і "забули" про це сказати. Тобто він "відгуляв" відпустку в секторі. Останній раз бачив його на пірожках в ЧЯ. Скаржився, що це його останній день "відпустки" і що він так це не залишить. Десь за тиждень взнав, що він загинув. Такі справи (

@M_n_f_r_d

Це закон Всесвіту((..

Що звукова хвиля, що матеріальний світ складаються з кварків.

Той звук, що вийшов з наших вуст, починає формування того, що ми матимемо у фізичному житті..

Так що це наша відповідальність слідкувати за своїми словами..

@Alex_KR71

Я скажу так.

На флоті немає атеїстів.

@DneprovskiyVl

Є психологічне пояснення: ілюзія частотності по відношенню до таких випадків. Мабуть, ви бачили набагато більше випадків, коли з людьми ставалося погане і без всілякої магії. Але ви звертаєте увагу на такі співпадіння і вони здаються вам частими. До того ж, кожен з тих людей, мабуть крім того ще багато чого казали, але звертається увага саме на те, що співпало. Подібне буває часто. Наприклад, коли записуєшся до спортзалу, починаєш кругом помічати збільшення магазинів з різним протеїном, які раніше не помічав, просто око повз них проходило. А потім мозок зафіксувався і почало здаватись, що вони на кожному кроці. Так і тут. Мозок зафіксувався і починає видавати з усіх розмов підходяще і ігнорувати інші випадки.

@war666beast

Треба правильно формувати запит у всесвіт, я колись так пизданув у Парижі «хочеться тут ще на тиждень лишитись» - вкрали документи через день, ібався з відновленням+поверненням в неньку якраз тиждень

@vroni_m_

Є така штука як сила думки і вона набагато масштабніше, ніж ми звикли уявляти.

Тому треба слідкувати за тим, що говориш і що думаєш.

Це така потужна енергія, що словами не передати, а кожен з цих випадків - буквально прямі приклади як сила думки впливає на долю.

@Tentochitlan

Мені не хочеться комусь, а тим паче воюючій людині щось казати таке, щоб здалося за повчання. Але як на мене люди просто стріляють в стіну амбару, потім обводять місце де найбільше дірок і кажуть ого як я влучно стріляю. Викривлення сприйняття через те, що такі речі легше запам'ятати.

@MmSkezonf36AgVT

Пане, кажіть завжди: ангел охоронець іди зі мною, ти попереду, а я за тобою.

@RedThyme

В моєму житті були події, які неможливо пояснити.

@myloslava

Я в глибокому тилу і ще задовго до війни дуже обережно почала ставитись до висловлювань і, головне, планів.

@_mrUKRAINEC_

Думки матеріалізуються, про погане ніколи не можна думати.

@veeneficca

Мама мені завжди каже - в шо ти віриш, то і станеться, про шо думаєш, то і притягнеш.

Сила думки недооцінена, якимось чином працює так, що мозок візуалізує те, про що ми найчастіше й найбільше думаємо, тому взагалі треба слідкувати за базаром, просто декому і десь ретельніше.

Пан Ілон Мазь

@good_stoic

11 квіт. 2024

Український Саудаде. "Мар'їнка - все"

Мар'їнка - все.

1) Пробувши там пів року і побувавши багато де потім, можу сказати що це була найстрашніша поки що частина для мене на війні. Кожен заїзд і виїзд з цих руїн був максимально страшним, бо птурили ледве не кожну 2-3 техніку.

2) Сідаючи в хамві я просто приймав факт що це може бути моя остання поїздка.

Якось прям перед нами підбили нашу беху. В той ранок ми заїхали тільки з 3ої спроби.

Якось перевернулись на хамві і це була сама страшна хуйня в моєму житті, бо було чітке відчуття що я здобич.

3) Якось вийшли шукати дрон вдень вдвох з побратимом. Пів години бродили шукали його, повертались вже і в останній момент я вирішив піти не тою стежкою що йшов, а звернути. По ітогу в те місце де б я був, якби не звернув, прилетіла 82 міна. А так тільки уламки пролетіли повз.

4) Перший свій виїзд після учєбки я просидів в підвалі в навушниках активних, бо били там постійно. В той час на слуху був тільки Бахмут і снарядний голод, а у нас не стихали обстріли ні на хвилину. По ночах фосфор і касети, а вдень танки, міномети, арта, вертушкі.

5) Вже тоді там не було жодного цивільного і живої хати. Що зараз там не уявляю навіть.

Після Мар'їнки важко було приїхати в живу Одесу, наповнену світлом і людьми.

А найгірше що тепер до Курахове, де живе велика кількість цивільних, підорам залишиться геть хуйню.

український саудаде

@sp1lb3rg

13 груд. 2023

Я працював у Мар'їнці у 2014-2015 рр. Перші вбиті та поранені люди. Перші поїздки у Дніпро провідати поранених хлопців у шпиталі. Вже неодноразово казав дружині, що буду помирати і все одно не забуду прізвища перших загиблих мирних мар'янців. Шкода місто.

Андрій Тесля

@AndrejTesla

Олександр Нотевський. "Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться..." (передрук)

(Копія треду з соцмережі "Х" ("Твіттер")).

Oleksandr Notevskyi

@Notevskyi_O

"Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них — ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися" 

[Віктор Франкл про концтабір]

Перші вже зламались, другі ламаються прямо зараз. Я обираю вижити.

Короче дивіться, який у нас є мужній незламний легінь. Не ламається. Із усіх сил тримається воїн десь, мабуть, в теплому офісі і розказує на публіку про незламну незламність. 

А я розкажу вам про ламність. З 24.02.2022 перебуваючи на службі я побачив багато різних людей в різних ⬇️

ситуаціях. Війна ламає багатьох. Когось після першого пострілу з калашмата, когось після першого приходу 82-ої. Когось ламає болото, холод і болячки в окопах. Іноді люди ламаються не зразу. Іноді через місяць, два, шість. Ламаються, коли треба виходити на позицію на яку тре ще ⬇️

постаратись дійти живим. Якби ви знали кільксть людей, які у відмові і в сзч ви би прихуїли. Да. Людей мало. Залужний правий. Часто нема ким поміняти хлопців на позиціях. Особисто я зараз після поранення лікуюсь і тому маю багато часу листати твітор. ⬇️

У мене бракує слів, щоб розказати наскільки далекі від війни ці всі лідери єбанутих думок. Вони ніхєра не роблять задля перемоги. Це якісь самозакохані хитрожопі паскуди, які ловлять рибу у мутній воді.

Замість того, щоб душити владу вимогами нарощувати випуск озброєнь⬇️

вони лижуть її. Замість того, щоби піднімати шум щодо корупції в МО, та інших владних інститутах, вони дойобуються до Кличка. 

Замість того, аби питати і контролювати витрати бюджету на Сили Оборони, вони шерять збори на волонтерів. 

Рібята, волонтери не витягнуть⬇️

Волонтери (велика їм подяка) мали би займатись дрібним побутом особового складу, а ніяк не бобрами, фпв і мавіками. Ви уявляєте скільки фпв можна купити на ті гроші, якщо тільки по одному епізоду звучить сума

40 000 000 000грн. ⬇️

Оці всраті незламні лідери думок сидять на сраці і філософствують. Йобаний гній.

Я пишу це тому, що знаю, що мої побратими, які зараз в Авдосі кожну хвилину виживають як можуть, не напишуть у твітер, не напишуть у фб. Прості хлопці, вкрай прості і часто соромʼязлві⬇️

вони не можуть про це заявити, не можуть сказати нічого у відповідь купі придворних підарасів.

Але вони ламаються. І закінчуються. 

Мабуть, треба у твітері робить перерву. Не стягую цього чванливого уєбанства, дивлячись на це з іншої сторони. 

P.S. Доповідь закінчив.

lucky__soldier. "Як сили оборони заходили в Херсон" (передрук)

ІСТОРІЯ 1 (у форматі треду на "Х").

солдат, який заїбався служити

@lucky__soldier

Отже, ТРЕД про те, як сили оборони заходили в Херсон. Скоріш за все доведеться розділяти все на дві частини.

На моє особисте переконання, сили оборони на нашій ділянці перейшли до активних штурмів в другій половині серпня.

Все почалось з того, що наш батальйон зняли з позицій і на його місце зайшов інший. Ми трохи змістились, перегрупувались.

Мені безмежно "пощастило" і на той момент вже два командири підрозділу звалили з підрозділу. Мабуть, саме тому мені й сказали: "вітаю, ти ж командир взводу? Доведеш людям інформацію, проконтролюєш". Саме останнє, що мені хотілось, це щоб під мом командуванням хтось крякнув.

На плануванні двіжухи виглядало все оптимістично і дико водночас. Я розумів, що велика ставка на те, що ворог має побігти геть. З огляду на те, що у нас був як 120 так і 82 міномети, мене поставили двіжувати з 82. Бо їм треба бути значно ближче до лінії зіткнення.

А та, в свою чергу, буде рухатись. Отже хлопцям доведеться постійно зміщатись, щоб дістати до цілей. 

Коли я прийшов і окреслив їм задачу, яку поставили мені, то в їх очах можна було чітко прочитати щось типу: "ти шо, дурний!?".

Задача полягала в наступному. 

Поки далекобійна арта працювала по арті ворога, то силами батальйону та декількома гарматами бригади треба було знищувати ворога та притискати до землі, щоб наша піхота штурмувала. 

Конкретно нам треба було притиснути кулеметні розрахунки ворога.

Виглядало все так. Наша піхота грузиться на броню і втупу їде (ефект несподіванки, швидко, БК на броні) на ворожі позиції. В той час арта працює по ворогу (кулемети, птури, АГСи) не даючи знищити нашу піхоту.

Коли з дрона було видно, що наші підїжджають до найближчих ворожих позиції, ми переводили вогонь на наступні їх позиції і притискали до землі їх.

Для того, щоб відразу діставати до запланованих цілей, нам треба було під'їхати дуже дуже близько до лінії зіткнення.

Так близько, де раніше пішки ходили вночі або бігом, якщо вдень. 

На той момент я пояснив хлопцям, що так треба зробити, бо якщо ми не будемо працювати по кулеметах, АГСах та птурах, то наших хлопців на броні просто розстріляють. 

Чи страшно було мені? Так. Не бояться тільки дурні.

Я максимально пояснив всім роботу, ми заздалегідь визначили точки, звідки будемо стріляти, як, куди і коли переїжджати. 

Почався двіж: спочатку працювала стволка, гради, потім викотилось пару танків, які прямою наводкою клепали позиції ворога.

Так як ворог був дуже зайнятий танками, то ми практично безперешкодно заїхали на першу вогневу.

Розклались, підняли дрон. Так, ми себе самі корегували, щоб не забивати канал радєйки балачками. По радіо не було розмов. Мінімум і тільки по справі. Всі знали, що кому робити і так.

Ми ледь встигли кинути пару мін, щоб пристрілятись до цілей, і повз нас промчала броня з піхотою. Серце калатало.

Танки закінчили вже свою роботу і поїхали. Наша піхота підїжджала до ворожих позицій, ми (мінометна батарея), розрахунки АГС, спг... Всі стріляли по ворогу.

Але і ворог почав стріляти по нам. Метрів 100 від нас прилетів перший снаряд, хлопці відразу подивились на мене. Чи по нам це стріляли? Можливо. Але чи можна було все кидати і ховатись? Ні. 

Я почав кричати що це не по нам, що ворог просто проїбався і зараз переведеться.

І щоб всі негайно стріляли далі. Водночас я засікав розриви і корегував їх. 

Було зрозуміло, що по всім вогневим засобам одночасно вони не зможуть відпрацювати. А отже треба було стріляти стільки, скільки було можливості.

Навколо творився повний хаос. Всі і все стріляло. Літали снаряди, все вибухало, а в радєйці піхота повідомляла, що висаджується на ворожих позиціях. 

На той момент ми вже переводились на наступні позиції і стріляли туди.

Розхід БК був шаленим, але схоже, що задумка спрацювала.

Ворог кинув по нам ще пару снарядів і переключився на піхоту. 

Оцінивши наявне БК, я попросив, щоб хлопці везли нам ще. Наші закріпились, було пару хвилин перепочинку перед наступною спробою. 

Було жахливо спекотно.

Згодом нам надійшла команда змінити позицію на ще ближче. Ми погрузились в пікапи і поїхали в напрямку фронту. Наступна наша вогнева була практично на тому місці, де буквально геть нещодавно був нуль.

Їдучи я думав тільки одне. Нахуй мені це взвод, нахуй мені ця армія. Чого я бляха не на 120 мінометі, який стоїть далеко від фронту. Але вголос я казав, що ворог посипався і у нас все получається. 

Народ треба було підбодрити.

Протягом того дня ми багато разів міняли позиції і вже потім майже всі наші позиції були там, де раніше був ворог. Тобто фронт рухався. Ну і ще ми ушатали підвіску на машині просто в нуль. 

В посадках лежали броніки, спальники, іноді автомати, РПГ, тіла окупантів...

Але в якийсь момент ми вже не могли рухатись далі. Всі закріпились там, де були. Постійно літали снаряди, за день ми пару разів брали значних люлєй від ворожої арти. Стріляли вони гарно і снарядів геть не жаліли.

Ночували ми в посадці, підвезли БК, їжу. На ранок пішли дивитись собі нові вогневі позиції і дорогу. Треба було переконатись, що дороги не заміновано. Відразу підготували собі вогневі біля нір, які колись копав ворог.

Ми підійшли впритул до Тернових Под. Далі не могли. Чого? Ви зрозумієте коли напишу наступний тред. 

Це був кінець серпня, початок вересня. 

Потім почався тотальний пресинг ворога артою. 

Стріляли всі і зі всього. Були дні, що за день з одного міномета ми вистрілювали 100+ мін.

В один з чудових днів я отримав контузію, коли ворожий снаряд розірвався буквально в метрі від ями, в яку я заскочив в останній момент. Тоді ще камінчик прилетів мені в ребра і я з полегшенням подумав, що тепер я триста і поїду відпочити.

Але то був всього камінчик, а отримав я лише дуже сильний головний біль на наступні декілька місяців. 

Коли дуже активна фаза штурму закінчилась, служба була налагоджена, то я нарешті перейшов в бандєйку Петриченка літати на мавіку. Як це було і чого коштувало - окрема історія.

Саме там ми і зустріли момент, коли ворог пішов з Херсону. Так, ворог пішов аж у листопаді. Але на мою думку, це були перші кроки до того, щоб вони пішли. 

В наступному треді я розповім, як вони пішли, як ми заходили в села, як я лазив по позиціях ворога і як ледь не крякнули.

Чи були дикі моменти? Так. Чи були косяки? Так. Але давайте я про них розкажу вже після війни. Щоб не йти зараз штурмувати Піски. 

P.S. Ну і як завжди декілька цікавих моментів я написав в групу в телеграмі. 

Підтримати солдата чашкою кави та отримати доступ до групи можна тут.…

ІСТОРІЯ 2 (у форматі треду на "Х").

солдат, який заїбався служити

@lucky__soldier

В продовження до попереднього треду розкажу вам, як безпосередньо зайшли в Херсон. 

Почну з 9 листопада. Ранок, ми їхали на роботу. Я був за кермом. На півдні ворог іноді стріляв по перехрестях, по селах. Але тут ми проїхали "цікаві" перехрестя, село об'їжджали полем.

Їдемо, говоримо про щось своє, і тут просто відбувається вибух відразу за машиною. Скло посипалось, я тільки встиг в дзеркало побачити спалах полум'я. 

По тому, як навколо почались прильоти, ми зрозуміли, що це, скоріш за все, ворожий град.

Я натиснув на газ, машину трохи понесло, бо частково колеса вже були пробиті. Але лишатись серед поля було не варіант. 

Від'їхавши, ми переконались, що всі ми цілі й неушкоджені та покотились до найближчого села.

Чесно кажучи, вже не було ніякого бажання в той день працювати. Товариші з села підігнали нам колесо, поки його та запаску ставили, то ми оцінили пошкодження майна. Водночас відмітили, що по салону було досить багато осколків, але дивом нікого не зачепило.

Приїхавши на базу, ми знайшли іншу машину і поїхали на роботу. 

Звісно ж на це все пішов час. По дорозі нам уже дзвонили й казали, що треба ретельно оглянути ворожі позиції.

Здивуванню не було межі, коли ми просто не побачили жодної особи ворога. І техніки теж не знайшли. 

Проте десь відбувались простріли з кулемета. Як потім з'ясувалось, в них лишались якісь групи та намагались зробити ефект присутності. Мабуть, відхилили ці групи з інженерами.

Ми пробували залітати далі й далі, і знайшли колону ворога вже далеко. Ще пробували наклепати їм услід. Паша розказував про це. 

До речі, він носив якусь модну сигару і тримав її викурити на випадок, коли зайдемо в Херсон. 

Є фото, де він задоволений курить її та пише вам твіти.

Тоді командування почало наказувати рухатись вперед по всіх напрямках. Але ворог не побіг з позицій, а планово пішов. І вони замінували ВСЕ. Наприклад 100 метрів шляху до села Тернові Поди 4 інженерів проходили дві години!! 

Окремо про мінування та втрати на них я напишу в групу.

Цей день пролетів дуже швидко. На наступний день ми приїхали летіти туди, де вчора була лінія зіткнення. Хотілось бути максимально близько, щоб може побачити ворога. Але з самого ранку був туман. Командири вже починали мірятись хто далі зайшов, всі квапили людей.

Зрозумівши, що літати найближчим часом вже немає сенсу ми приєднались до групи, де було декілька розвідників та інженери. І потроху пішли вперед. Майже кожне перехрестя було заміновано.

Знову-таки було пару нюансів, але на загал таке писати не можна.

На кожний батальйон був свій напрямок, прокладено маршрут, яким мають пройти інженери. Треба було максимально простою дорогою, але вже тоді перевіряти та знешкоджувати лісосмуги. 

В цей день ми пройшли від Тернових Под до Зеленого Гаю, а звідти на Барвінок.

Бачили місцевих, але дуже мало. Хати, де жив ворог. Ставати й говорити з ними часу не було. Тому ми просто рухались далі. Адже нас постійно квапили, що треба швидше. Але бляха кожне перехрестя заміновано. 

Місцеві сказали, що ворог їх не зачіпав.

Просто іноді перевіряли хати, шукали когось і все. 

До речі, дуже мало ворога жило саме в селах. 

Ми спробували злетіти з Барвінку і полетіти вперед, але нікого так і не побачили.

З Барвінку ми пішли назад до машини, яка була фіг зна де позаду. І тут ми побачили, як сюди, уже по розмінованій дорозі мчить броньований Хаммер з кулеметником та позаду купа пікапів. З машин вилізло купа військових. Всі такі гарні, запаковані. Прям увірвались на зачистку.

Виглядало це все мило, адже перед цим ми пройшли кожну хату і двір. 

До речі, ворог примусово вивіз майже всіх людей з вказаних вище сіл. 

Їх старший почав шукати сільську раду чи найвищу будівлю, щоб поставити прапор. Поставили, сфоткали.

Всі тоді поспішали один перед одним - хто швидше зайде в село, поставить прапор, сфоткається і виставить в інтернет. У нас же були трохи інші пріоритети та завдання на той момент.

До речі, по дорозі ми знаходили арту ворога, по якій ми корегували вогонь. Скажу вам, що високоточна зброя це клас. Ось фото знищеної арти ворога. І такого було багато. 

БК, яке було поряд звісно ж заміновано.

На наступний день ми не поїхали в Херсон, як це зробили багато хто. Як хворі на голову люди ми поїхали лазити ворожими позиціями. Якісь посадки вже пройшли інженера, якісь ще ні. 

Практично все БК, яке вони залишили на позиціях було заміновано.

Ми знайшли схрон зі снарядами на танк, скинули координати танкістам. Знаходили міни до мінометів та інше. Але було помітно, що ворог намагався забрати все, що міг. А що не могли забрати мінували або спалили.

Але ми знали де жила десантура. Там була жирна посадка, де багато позицій, завжди була техніка. Треба було йти туди, проте інженери ще не ходили там. 

Ми швиденько пройшли туди пішки, позаду їхав наш пікап. Припаркувались там і пішли обережно по посадці.

До речі, ми знайшли там багато приколясів. Думаю не про все можна писати, сюди.

Отже, ця жирна посадка. Заміновано було дуже мало, десь вони просто не встигли під'єднати пастку, і ми наткнулись на декілька кілограмів тротилу з уже під'єднаним детонатором. Ну норм, дякую.

Давайте спробую пояснити. Ця посадка була дуже широкою, і по середині проходив канал (сухий) для поливу. 

Бліндажі там були дуже капітальні. Там була величезна кухня, класно обладнана баня та купа різних бліндажів для проживання та склади. Де були РПГ, вогнемети, ракети до птура.

Хочу відразу зауважити, що це було досить близько до лінії зіткнення, але це не завадило їм так окопатись. Для порівняння, у нас на такій відстані не було і близько таких бліндажів. Шкодую, що не робив фотки тоді.

Мушу визнати, що ворог підходив тоді й зараз дуже відповідально до інженерних робіт як на першій лінії та і трохи далі від неї.

Майна було багато залишеного. Але деякі бліндажі були досить хитромудро зарозтяжено, і туди ми не лізли. Все майно ми вантажили в пікап. Потім знаходили нове. Але пікап не гумовий. Тому доводилось щось викладати, щоб взяти щось інше.

Потім ми сіли в машину і поїхали на базу. По дорозі побачили інженерів, які йшли й продивлялись дорогу до цієї жирної посадки. Вони трохи здивувались, побачивши нас. Але ми сказали, що все ок, дорогу пройшли, заміновані бліндажі помітили.

Ввечері нам розказали як круто і феєрично у Херсоні. На наступний день поїхав туди. Була класна атмосфера. Це неможливо передати словами. Начебто якесь довгоочікуване свято, яке всі люблять, а ти найкращий гість. На площі було купа людей, військових, прапори України гарний настрій ітд.

По всьому місту були борди з лозунгами типу росія тут назавжди, щось про пільги, пенсії ітд. 

Вони перейменували АТБ на АБЦ. Ненависть до ворога подвоїлась після цих плакатів, і коли побачив людей, які раділи силам оборони.

Але мені було не комфортно там перебувати. Чого? Я не вважав, що доклав достатньо зусиль для звільнення міста. Люди чогось підходили та дякували. А я ніяковів. А коли підходили діти, то я взагалі посипався і зрозумів, що треба їхати звідси.

В той момент, мені стало дуже обідно за тих людей, які сиділи в окопах, брали пиздяки від артилерії ворога, штурмували посадки, стримували штурми. Обідно за людей, які виносили на собі тіла загиблих товаришів, поранених товаришів.

Знаєте, що вони робили в той момент, коли я ходив Херсоном? Вони уже копали собі нові позиції на березі річки та готувались до зими, до обстрілів. Вся піхота як ті мурахи кудись бігли, щось носили, будували, копали.

В той момент мені дуже хотілось, щоб ці прості дядьки з піхоти хоча б на 15 хвилин приїхали в Херсон і побачили цих людей, їх вдячність. 

В цей самий час купа народу ходила посадками та збирала облишене ворогом майно. Багато своїх позицій вони спалили (бліндажі) десь залишали записки товаришам "парни, сожгите тут все, когда будете уходить".

На наступний день ми приїхали на нову позицію літати та виявляти ворога. Але про це вже іншим разом розкажу. 

Підтримати солдата чашкою кави та отримати доступ до групи можна тут.

© солдат, який заїбався служити

@lucky__soldier

16 лист. 2023

Катерина Ножевнікова. "Ось так витікає і країна..." (передрук)

Їх вже десятки тисяч.

Я майже не маю часу читати мережі. Але коли я туда захожу, в мене просто опускаються руки. Ні, не так. Я майже в істериці.

" Вони не збираються вигравати війну. Це вже зрозуміло. Вони просто хочуть, як вампіри випити останню кров з країни, яка вже майже впала, обезкровлена. «Витік» кажуть про пораненого з херовим турнікетом. Ось так витікає і країна. Ми з вами."

▪︎ Поліціянт, котрий кинув своє місто під час вторгненя в 2022 році, стає генералом.

▪︎ Прикордонника, якого зупинили в стані алкогольного сп’яніння і він веде себе як останнє бидло, після звільнення відправляють на підвищення в Київ. Того самого, речниця якого літала в Париж і в якого знайшли статків десь на десятки мільйонів.

▪︎ По всій країні обшукують воєнкомів та знаходять в них десятки мільйонів долларів. Тепер «виїзд» коштує не 5 тис. доларів - 10.

▪︎ Мера міста Суми заарештували, коли він приїхав брати хабар у 2 млн. А меру якогось маленького міста навпаки віддали тисячі долларів, знайдені в шафі, бо «це на пам’ятник бабці» (с).

▪︎ Президент ремонтує літак за мільйони грн та подає свого батька на стипендію «за особистий вклад у науку».

Їм всім замало того, що вони мають.

Вони хочуть все.. Вони не зупиняються.

1,5 місяця по всій країні виходять люди. 1,5 місяць виходимо ми. З нас і почалось.

Але ми «відміняємо» 2-3 тендера, а на їхнє місце заходять 20 нових. І кожен вбиває своєю цинічністю.

▪︎ Вони купують автівки зі шкіряними салонами, стільці по 120 тис, ремонтують фасади, купують літню форму для муніципальної варти чи будують мільярдні мости, які падають.

▪︎ А потім, в мережі з’являється відео, де депутат міської ради (я навіть і не чула, що в нас такий є), який має відношення до фірми, яка будує падаючі мости, на свій [день] народження в образі імператора катається на героскутері.

Хворі потвори. Імператори. Царі. Господарі Всесвіту.

▪︎ Чергова перевірка в одеський мерії виявила порушень на 1 млрд грн - новина, яку вже просто швидко пролистують. Ну знайшли і знайшли. Кого це цікавить?

▪︎ Областна лікарня викладає плитку на 30 млн. Звісно, з гаслом, щоб швидкі з пораненими воїнами не стояли в черзі.

Вони, до речі, тепер все намагаються робити під гаслом «це для наших захистників».

▪︎ А потім додадуть ще один тендер на 10млн, щоб провести там світло і поставити стовпи.

Тим же часом пораненим шукають милиці, інвалідні візки, збирають на протезування чи ліки.

▪︎ А в Києві, в госпіталі ветеранів замінюють вікна пластикові на пластикові на 500 млн грн.

Це просто декілька прикладів. А їх тисячи по країні.

В Києві поліція розвозить по ночах людей з нічного клуба. Їх там сотні. Яка там комендантька година? Це для нас вона існує, бо вони вважають нас рабами. А для «імператорів» її не існує.

Вони не збираються вигравати війну. Це вже зрозуміло. Вони просто хочуть, як вампіри випити останню кров з країни, яка вже майже впала, обезкровлена. «Витік» кажуть про пораненого з херовим турнікетом. Ось так витікає і країна. Ми з вами. Вони плюють всім нам в очі. Вони розуміють, що всі ми для них не несемо ніякої загрози. Вони купують автозаки на всяк випадок. Бо за 1,5 роки вони остаточно зрозуміли, що населення країни готове жерти ось все це і мовчати. Ми або встанемо зараз дійсно, як в останній раз, або треба визнати, що ми програли. І що ціною цього програшу може бути життя наших дітей. Виходьте в суботу до своїх мерій чи до ОВА. Якщо ви в Києві виходьте до офісу президента! До всіх, хто має зараз працювати і рятувати країну, а не знімати серіали та здавати нас ворогу. Кличте своїх. Прокиньтесь вже! …Він стоїть поруч і кричить «дайте турнікети!

Я повертаюсь знов на позицію!». Його треба покласти в лікарню, але він повертається на нуль, бо людей не вистачає. Повз нас проходять люди з хокейною сіткою та приладами - місто готується до чемпіонату по хокею. Люди сміються, розмовляють про спорт. Вони не бачать хлопця, який благає про допомогу. Ми в одному приміщенні. Але в паралельних світах… На 2 млрд, що виділені на серіали, можна купити 4 млн (!!!) турнікетів!!! Чи тисячі мінометів або автівок, чи десятки тисяч дронів! Але, здається, все це потрібно тільки нам. Коли ворог дійде до наших воріт (а він дійде з таким ставленням до війни) буде вже запізно. І всі ці потвори будуть шукати шлях як втекти. Вони будуть готові віддати останнє, щоб хтось захистив їхні нікчемні дупи. Але буде запізно. Жахливо, що ми з ними в одному човні.

Ми намагаємося щось змінити, але наших зусиль замало. І знов будуть світлини з вокзалів, як з фільмів про війну - тисячі жінок з дітьми, по головам один одного, намагаються потрапити у вагони, і сплять на підлозі, аби виїхати та врятувати своє життя... Я би сказала, що місць на кладовищі вистачить на всіх.

Але в Бучі нікого не хоронили. Нас всіх скинуть в одну яму, якщо ми не змінемо ставлення держави до війни зараз. Бо зараз вже дійсно ситуація - АБО МИ ЇХ, АБО ВОНИ НАС.

Джерело: