Спірін. "Життя з манікально-депресивним (біполярним) розладом" (передрук)

Життя з манікально-депресивним розладом тред

1/ фази не передбачувані. За 40 років можна викупити коли вони настають, але системи в цьому нема. Можна тільки відчувати, от от зараз буде. Починається це, зазвичай, з гіперідей. Робити все, що тільки можна

2/ Тут тобі свобода творчості. Хочеш подкаст, писати шось, знімати, малювати. Ти герой всесвіту, можеш все. В'їбать на Говерлу? Легко. Взять інтерв'ю в Зеленського? Тю, це як два пальці. Все шо завгодно тобі підкоряється, а твій список контактів росте. 3

3/ Написав тому, і тому, і тій. Всім написав. Сна 4 години і то багато. Мозок вібрує, вигадує жарти, малює шось, постійно в дії. Не рахуєш дні, ти найкраща людина в світі. Аж до поки не настає друга фаза. І от тоді всі твої плани йдуть по пизді

4/ ти не можеш говорити, не відповідаєш на дзвінки, на повідомлення. Люди питають: так а де ж прдкасти, шоу та інтерв'ю? А ти просто лежиш і пускаєш слина. Голова розколюється, від світла болячи, раз на три дні можеш почистити зуби. Це все, нащо ти здатний 

5/ це може тривати 2 -3 тижні. Немає жодних емоцій. Ти байдужий до всього. Командири, шикування, завдання, армія, все байдуже, наче ти лялька, якою керують. Тобі байдуже жінки, обстріли, плани, плювати на все. Як з закритими очима , наче зомбі . І тут ти відчуваєш це

6/ шалений виток гормонів, які б'ють в голову. І от ти знову найкращий в світі, красунчик, герой всесвіту, людина павук. Хапаєшся за все, береш всі свої задумки, годинами говориш, жартуєш, іноді, навіть, смішно, готуєш пиріг з вишнями, пишеш вірші, розповід

7/ виконуєш задачі всього підрозділу. Всі тебе люблять і ти наче на сцені, а на твою голову світить прожектор. Засинаєш з посмішкою і сигаретою в зубах, бо герой цього дня — ти. Аж поки не почнеш відчувати гіркоту в роті — присмак самотності і голос: ти втомився

8/ і тоді настає фаза втоми. Прокидаєшся і не можеш дійти до чайника, не можеш їсти, годинами на автоматі кажеш: «слухаюсь» і виконуєш шось, не розуміючи того. Бісишся, злишся на людей. Кашляєш, єдине шо тобі треба, закритись вдома і бути наодинці . Аж поки

9/ Не приходить ідея розповіді, і тоді ти вдягаєш білу сорочку, окуляри і виходиш назовні. Привіт світ, я твій герой на сьогодні, люби мене і зустрічай! І так з 7 років. Навчився з цим жити. Ну от, тепер ви знаєте)

© Спірін, молодша медична сестра

@don_spiridon

5 серп. 2024

@asya_klmc

Манікально-депресивний розлад? Читаю, дуже схоже на біполярний. Моїй знайомій поставили через рік обстежень, щоб от точно він був. Бо от ці фази...

@damian_tsvetan

1. Діагностика біполярного розладу може займати роки. Пишу з власного досвіду. Під час маніакальної фази відчував себе Зевсом: багато гарних справ, але більшість призводили до глобальных проблем.

Джерело: "Х"

Спірін. "Життя з манікально-депресивним (біполярним) розладом" (передрук)

Спірін. "Можливо, це комусь збереже здоров'я..."

Ювілею тред. Можливо, це комусь збереже здоров'я, а мій приклад допоможе. Отже, рівно рік тому я опинився в пеклі, виліз з нього і намагаюсь не згадувати.

Коли деокупували Київщину, ми майже перші опинилися в Бучі. В мене не було питань, чи можу брати участь в ексгумації, бо я мав досвід. Вважав шо це мій борг. Від масового поховання до спілкування з рідними вбитих руснею ми пройшли довгий шлях. Можливо я був недостатньо сильним, або не готовим, але всі ці історії про вбивства і катування чомусь залишились в мені. Я не зміг з ними впоратись. Життя більше не здавалось мені важливим, коли його отак можна забрати. Я перестав сприймати людей і став дуже агресивним вв'язувався в бійки просто посеред вулиці, кричав уві сні. Перестав писати тексти, мені здавалось, шо більше нічого немає сенсу. Я кинув роботу свідомо образив всіх, хто мене любив. В червні від мене пішла жінка. Бо жити з таким уєбаном - це прокляття. Коли я залишився сам, я почав падати на дно з швидкістю F16. Вештався по барам, витрачав останні гроші, бо зна як шось заробляв редагуванням і виїжджав на старих знайомствах. Людям, певно, було відверто шкода мене. Виглядав я як вокаліст Крейзі Таун після креку. Я змінював місця роботи одне за одним. В кожному новому місці я ненавидив людей: шо ви, пацюки можете знати про це життя, коли я засинаю подумками із жінкою, яку танком спалила русня. Хибне уявлення про свої інакшість привело мене в місце, де більше не було людей. Ми продовжували робити вже паперову роботу по ідентифікації загиблих, монотонну і скучну, але важливу. Іноді я випадав на тижні. Спав, не міг встати з дивана, замовляв їжу, а іноді по 5 днів майже нічого не їв. Тільки дивився на ці таблиці з обставинами вбивств. Час від часу з'являлись жінки, чи то з жалості, чи то від великого серця, вони намагались мене врятувати. Це спрацьовувало на пару днів, а потім я знов зникав. Малював схеми і вулиці Бучі. Врешті, хтось мені сказав «Як ти всіх заїбав своєю Бучею, це вже минуле». І я заткнувся. Перестав ходити в душ, відповідати на повідомлення, реагувати на цей світ. Іноді виходив на зовні. Одного разу купив водяри якимось безхатченкам і пив з ними до ранку. Найскладнішим видався грудень. Одного ранку я прокинувся і зрозумів, що мені треба допомога. Але кому б я не телефонував, ніхто не хотів мати справу з психом. Я вперше поїхав в лікарню на тиждень. Я майже нічого не пам'ятаю з тих днів. Потужні транки і багато сну. Коли я повернувся, зрозумів шо всесвіт перетравив мене і виплюнув.

Я сидів вдома і думав: як мені жити далі? Не було нікого. Взагалі нікого. І знов почав писати. Огидні, бридкі історії про Донбас. Чим мені було гірше, тим гірше було героям. Вони кололись крокодилом в під'їздах, вішались, вагітніли в 13, потрапляли під машини. Я вбивав цих героїв на аркушах гугл документів і робив з ними все що хотів. І мені ставало легше. Я почав віджиматись, їсти в за розкладом, закінчив свої справи по Бучі і записався добровольцем. Більше мене нічого не тримало. 18 березня з рюкзаком я поїхав в навчалку. Я свідомо хотів служити у шпиталі, тож потрапив туди куди хотів. Більше нічого мене не турбувало, я був спокійний і ні про шо не думав. Іноді я бачив спогади у фб із фотками з минулого життя. Тоді прірва дихала мені в обличчя. Але я відвертався і казав: я більше не чую тебе. 

Минув рік. Я щасливий, маю кращого в світі командира і гарний підрозділ. Маю друзів і наші розмови з паном Шамілем, який попри все підтримував мене весь час. Маю найчарівнішу в світі жінку. Іноді дивлюсь на ці блокноти жовтня грудня і мені стає страшно. Страшно, що я міг би не вийти звідти, з проклятої темряви яка жере тебе і вбиває. Але, найголовніше: нема ніякої темряви, ти вбиваєш себе сам. І поки ти не зізнаєшся в цьому собі, ніхто не взмозі допомогти тобі. Надінь кислородну маску на себе, а потім на інших. 

Дякую, шо дочитали, якшо ви відчуваєте те саме, ніколи не пізно врятувати себе. Навіть, якшо над вами вже земля дна. А маєте гривню, задонатьте Щамилю на поранених, в нього багато зборів в профілі.

30 черв. 2024

Спірін, молодша медична сестра

@don_spiridon

Випробування долі

Ю.К.

Смерть, самим фактом існування, завжди окреслена певною містикою приходу та нагадуванням про себе. Історія торкається життя близької моїм батькам родини, яку і я мав можливість знати, пару разів побувавши в них удома, а також завдяки їхнім візитам до нас. Чоловік цієї родини від початку дев'яностих щоразу намагався розпочати якийсь бізнес, щоб досягти певних фінансових успіхів, у певний період навіть поєднуючи з основною роботою. Хоча він все життя пропрацював на залізниці, перший його бізнес був пов'язаний з аграрним сектором: по розвалу країни Рад і здобуттям Україною незалежности, почали активно утворюватися кооперативи, на тій хвилі він створив свій сімейний бізнес, засіяв у промислових масштабах часник, який, у результаті, давши гарний врожай, не мав очікуваного збуту. Початок дев'яностих фінансові проблеми почали відчувати усі підприємства, навіть харчової промисловости. Тому, звертаючись, наприклад, до м'ясокомбінатів, охоче, у відповідь, пропонували бартер, а не гроші. Потім почав займатися торгівлею, переважно "човнокарством": возив товари легкої промисловости з Європи, навіть Китаю, що на той час було - піонерією. Звісно, тим самим, "залазили" в борги, аби скупити товару щонайбільше, а продати щонайкраще. Але не все ставалося, як гадалося: від частих фінансових розчарувань, як звести кінці з кінцями, у його жінки почали виникати психологічні зриви. Отож, аби врятувати чергову назріваючу сімейну кризу, мусили залазити в нові кредити. На мій юний погляд, наврядчи ця родина могла діяти у своєму житті небезпечно, як і в будь-яких сім'ях, вихованих радянською системою, прагли зберегти рівновагу сил, але реалії щоразу ставили нові випробування. До слова: зі сторони ця родина, маючи двох синів, із якими я також мав нагоду спілкуватися, почувались доволі комфортно. У певному відношенні мали в побуті такі речі, яких не було в нас. Але то лише констатація факту. Час від часу згаданий батько родини пробував себе в організації виборчих кампаній кількох помітних на той час партій, які, як багато інших, канули важкою сокирою в Лету. Досягнувши певного успіху й завівши свій човен у тиху гавань, чоловік знайшов врешті-решт стабільну офісну роботу в організації постачання та зберігання паливних матеріалів. Наближався Новий рік, всім працівникам видав заробітну плату й з легкою душею пішов додому, як і всі, зустрічати свято. А на другий день вийшов на робоче місце і зостав ув офісі відкритий сейф... Тієї миті в нього все обірвалося. З оповіданого: його наче перекоскосило, половина тіла оніміла... Колеги, що почали метушитися, запрагли почути від керівника якесь слушне рішення: викликати міліцію?.. А в результаті - викликали швидку. Казали йому, що з ним діється щось не так: пропонували порятунок кілька разів, але в нього виникло переконання, що стан "шоку" минеться: "От ще трохи посиджу і все пройде!..". Але стан здоров'я не покращувався. Силою нав'язали йому приїзд лікаря, який заявив, що в даному випадку хвороби, а це був інсульт, порятунок життя ведеться не на дні й години, а на хвилини, відразу по вияву. Кілька місяців лікування, дорогих ліків, реабілітації і він вже на ногах. Коли приходив з дружиною до батьків угості, то я спостерігав за ним певну пригальмованість у мові та неспішність у рухах. Беручи до уваги, що це була доволі чуйна і позитивна людина, це викликало певне співчуття тому пережитому, через що він пройшов. Історію оповідану вище, чув з його власних уст. Але на цьому вона не закінчується. Кожен день Нового року він зустрчів з острахом: у пам'яті ще доволі довго жили спогади про чергове "фіаско". Здоров'я нагадувало про себе підвищеним тиском, любов'ю до кави, яку робив не собі, а гостям, смакуючи від приготування її аромат. Сидячи вдома по інвалідності, по телефону пробував продавати якісь товари...
Наближалась нова хвиля виборів і він вкотре спробував ув'язатися в організацію і популяризацію нової партії з "новим старим" обличчям. Прихильників було важко знайти, але партія обіцяла непогані гроші. Минув місяць передвиборної кампанії, яка була нетипова за інші, люди вже почали питати за розрахунок. Він, як людина сумлінна, обіцяв "обіцяне", тим самим беручи до серця "непосильне"... І от, напередодні обіцяних виплат, нічого не віщувало поганого. Приходить додому, їсть, сідає з жінкою дивитися телевізор, і раптом чує за спиною характерний шум, подібний до того, як хатня кішка вистрибує на диван, аби на ньому прилягти. На той шорох синхронно обертаються і дивляться на нього, а на дивані - порожнеча вечірньої кімнати! Тієї ж миті він каже, що "це, видно, душа батька", - чергова річниця смерті якого була того дня. Тієї ж миті у нього зупиняється серце... На день другий серед чисельних людей, що прийшли за розрахунком у офіс партії спостерігалось приємне пожвавлення: люди, яких він залучив до підробітку, отримували очікувану виплату... На іншому кінці міста готувались до похоронів.