Коли деокупували Київщину, ми майже перші опинилися в Бучі. В мене не було питань, чи можу брати участь в ексгумації, бо я мав досвід. Вважав шо це мій борг. Від масового поховання до спілкування з рідними вбитих руснею ми пройшли довгий шлях. Можливо я був недостатньо сильним, або не готовим, але всі ці історії про вбивства і катування чомусь залишились в мені. Я не зміг з ними впоратись. Життя більше не здавалось мені важливим, коли його отак можна забрати. Я перестав сприймати людей і став дуже агресивним вв'язувався в бійки просто посеред вулиці, кричав уві сні. Перестав писати тексти, мені здавалось, шо більше нічого немає сенсу. Я кинув роботу свідомо образив всіх, хто мене любив. В червні від мене пішла жінка. Бо жити з таким уєбаном - це прокляття. Коли я залишився сам, я почав падати на дно з швидкістю F16. Вештався по барам, витрачав останні гроші, бо зна як шось заробляв редагуванням і виїжджав на старих знайомствах. Людям, певно, було відверто шкода мене. Виглядав я як вокаліст Крейзі Таун після креку. Я змінював місця роботи одне за одним. В кожному новому місці я ненавидив людей: шо ви, пацюки можете знати про це життя, коли я засинаю подумками із жінкою, яку танком спалила русня. Хибне уявлення про свої інакшість привело мене в місце, де більше не було людей. Ми продовжували робити вже паперову роботу по ідентифікації загиблих, монотонну і скучну, але важливу. Іноді я випадав на тижні. Спав, не міг встати з дивана, замовляв їжу, а іноді по 5 днів майже нічого не їв. Тільки дивився на ці таблиці з обставинами вбивств. Час від часу з'являлись жінки, чи то з жалості, чи то від великого серця, вони намагались мене врятувати. Це спрацьовувало на пару днів, а потім я знов зникав. Малював схеми і вулиці Бучі. Врешті, хтось мені сказав «Як ти всіх заїбав своєю Бучею, це вже минуле». І я заткнувся. Перестав ходити в душ, відповідати на повідомлення, реагувати на цей світ. Іноді виходив на зовні. Одного разу купив водяри якимось безхатченкам і пив з ними до ранку. Найскладнішим видався грудень. Одного ранку я прокинувся і зрозумів, що мені треба допомога. Але кому б я не телефонував, ніхто не хотів мати справу з психом. Я вперше поїхав в лікарню на тиждень. Я майже нічого не пам'ятаю з тих днів. Потужні транки і багато сну. Коли я повернувся, зрозумів шо всесвіт перетравив мене і виплюнув.
Я сидів вдома і думав: як мені жити далі? Не було нікого. Взагалі нікого. І знов почав писати. Огидні, бридкі історії про Донбас. Чим мені було гірше, тим гірше було героям. Вони кололись крокодилом в під'їздах, вішались, вагітніли в 13, потрапляли під машини. Я вбивав цих героїв на аркушах гугл документів і робив з ними все що хотів. І мені ставало легше. Я почав віджиматись, їсти в за розкладом, закінчив свої справи по Бучі і записався добровольцем. Більше мене нічого не тримало. 18 березня з рюкзаком я поїхав в навчалку. Я свідомо хотів служити у шпиталі, тож потрапив туди куди хотів. Більше нічого мене не турбувало, я був спокійний і ні про шо не думав. Іноді я бачив спогади у фб із фотками з минулого життя. Тоді прірва дихала мені в обличчя. Але я відвертався і казав: я більше не чую тебе.
Минув рік. Я щасливий, маю кращого в світі командира і гарний підрозділ. Маю друзів і наші розмови з паном Шамілем, який попри все підтримував мене весь час. Маю найчарівнішу в світі жінку. Іноді дивлюсь на ці блокноти жовтня грудня і мені стає страшно. Страшно, що я міг би не вийти звідти, з проклятої темряви яка жере тебе і вбиває. Але, найголовніше: нема ніякої темряви, ти вбиваєш себе сам. І поки ти не зізнаєшся в цьому собі, ніхто не взмозі допомогти тобі. Надінь кислородну маску на себе, а потім на інших.
Дякую, шо дочитали, якшо ви відчуваєте те саме, ніколи не пізно врятувати себе. Навіть, якшо над вами вже земля дна. А маєте гривню, задонатьте Щамилю на поранених, в нього багато зборів в профілі.
30 черв. 2024
Спірін, молодша медична сестра
@don_spiridon
Немає коментарів:
Дописати коментар