Колега по спільній праці, але з іншої фірми, родом з Вугледара, розповідає, як прожив пів року в окупації. На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну зайшли у місто буряти зі словами: "Оце зараз беремо місто і вирушаємо до Донецька". Не ясно для чого, можливо, на парад. Колега жартує, що станом на початок 2024 року й донині вони "беруть" його рідне місто. Але, на жаль, життя у ньому вже немає: дім без вікон, розграбований, на проломленому даху лежить електроопора. З сумом зазначив, що на початок вторгнення також бачив убитими українських військових, яких навіть не було як забрати з вулиць міста. Евакуйовуватися в Польщу довелось через росію. На кордоні з Литвою російські прикордонники попросили до себе в окрему кімнату... Стільки мук пережито, дорога у невідомість, а "ось, Європа вже - поряд! - осяжна на відстані погляду" - вихором пролетіли думки перед входом до того кабінету. Але "на диво" лише перевірили документи і відпустили. Більше як за рік переглядав якісь відео і трапив на бурятку, яка показувала на камеру світлину з обличчям свого чоловіка, який пропав безвісти в Україні. Про себе усміхнувся: "Я його знаю! Це він казав мені, що "проїздом" захопить моє місто". Дивуючись такій випадковості, питаю: "А чи залишив ти їй який-небудь комент?" Відповідь прозвучала проста і категорична: "На**я вона мені здалася?!".
Лютий 2024 р.
Дахусім папістафалі
Колега показує новину, як у радянські часи майбутній олімпійський чемпіон сказав японському журналісту перед стартом про сніг, який почав раптово падати... Японець розчув слова наче "закляття" і вивів у назву своєї статті: "Дахусім".
- Цілком по японські: "Da xu s im"! - зауважую колезі та пригадую, що він колись читав мені по пам'яті кілька речень цією мовою, які запам'ятав ще з юности, відвідуючи гурток "Юний технік". Там вони майстрували радіоприймачі, а також пробували робити радіопередавачі. Керівник гуртка, схоже, що був доволі креативним педагогом, запропонував вивчити для практичного застосування щось конкретне, наприклад з японської мови. Начебто були й варіанти з інших мов. Колега проявив бажання до японської і вивчив на пам'ять текст, але ніколи не знав його змісту, разом із тим ніколи не приходила ідея: спробувати його перекласти. За моєю ініціативою, одразу дістав Гугл-перекладач і наговорив ті кілька речень. Враження були чудові. Узагальнюючи, в тексті звучало щось на зразок привітання, знайомства в ефірі та побажання чогось доброго.
У контексті розмови про "Дохусім", згадався анекдот, в якому узькоязичний працював у Франції на атракціонах Діснейленда, і кожного разу, коли натискав на старт атракціона, кричав слово, яке постійні відвідувачі запам'ятали як "папістафалі" і весело та голосно кричали з ним на старті. Традиція збереглася й після того, коли він звільнився. Питають українці: що означає це слово французською, адже в словнику його не знайти? - отож, то і означає: let's go!
Лютий 2024 р.
Колега розповідає: коли чує від молоді нецензурну лексику, готовий набити їм писок, але стримує себе, адже називає їх для себе "втраченим поколінням". Згадуючи себе у 90-ті, ще тоді замислювався: що буде з тими дітьми, покинутими батьками, які пішли на базари та поїхали "човнокувати" (від рос. слова "челночники"), аби вижити із-за масового безробіття та очевидно браку фінансів? Хто виховуватиме цих дітей?..
А ось вони вже й дорослі! У них немає пошанування старших, хоча б на "ви". Кількість матюччя в лексиці перевищує слова, які мали б донести більш-менш прийнятну думку. "Бий таких по писку, не бий - їх такими виростили..." Злість небезпідставна, але має вектор розуміння: українці не мають більше права втрачати будь-яке чергове молоде покоління!
29 лютого 2024 р.
Колега розповідає, як працював у 2010 році в Чехії. Серед його колег був чеченець, який виконував будівельні роботи, пов'язані зі штукатуркою стін. Якось той чеченець розповів, що зустрів дагестанця, якому платять більше і вже готовий іти до їхньої бригади. Колега уточнює, а які саме будівельні роботи вони виконують. Той ламаною російською відповідає, що він його словесно до кінця не зрозумів, але показав йому в повітрі кругові оберти рукою, що робить саме отак! А той дагестанець також показав йому кругові оберти в повітрі, і тому вони зрозуміли один одного. Тоді колега каже, може вони роблять не звичайну штукатурку, а працюють на висоті і роблять зовнішні фасади, за які реально платять більше? На що той повторив лишень кругові оберти в повітрі та задумався... Коли їхав до себе в Росію, акурат стався теракт в аеропорту Домодєдово, за участю чеченця (офіційна версія). Чеські прикордонники затримали його на кордоні та передали на перевірку російським спецслужбам... Тієї миті (не до теми, але й не вголос) мені пригадались "скарги" одного чеського політика, що Чехію в міжнародних колах доволі часто плутають із Чечнею за подібністю офіційного написання англійською: "Czechia" - "Chechnia".
30 лютого 2024 р.
На днях росіяни обстріляли Шостку. Колега пригадує чим славилась і славиться місто. Окрім тюрми і навчального закладу, де готують працівників правоохоронних органів, у минулому працював завод "Свема", який виготовляв фотопродукцію на весь радянський союз, також порохозавод, на якому зокрема працювали люди, що відбували покарання. Їх найчастіше брали у особливо хімічні цехи. Для мирних людей, праця в такому цеху була як "рік за три", тим самим раніше виходили на пенсію, а для дрібних правопорушників - три роки строку в тюрмі дорівнювалось відбути три роки на такому заводі. Така форма праці для ув'язнених називалась: ЛПТ (лікувально-профілактичний труд). І ця назва - не жарт. Профілактичний труд у хімічному цеху - це свого роду звучить, як оздоровлення в санаторії, лишень навспак. Таких покараних ще брали на будівництво житлових будинків, на зварювальні роботи, наприклад: опалення, сантехніки. Такі "потужні працівники" любили чорний гумор. Наприклад, заварити між поверхами новобудови лом, який за товщиною не відрізнявся від звичайної труби опалення. Коли пускали в систему воду, ніяк не могли зрозуміти причини: чому не тече вода? Доводилось бігати поверхами, аби з'ясувати: що не так з трубами? А лом, залитий в бетон, демонтується інакше, аніж тоді, коли залитий між поверхами будинку.
Ця історія нагадала мені власний досвід: коли я вчився в технічному ліцеї. Нам для практики привезли на ремонт з десяток конвекторів. Усі вони мали коротке замикання, або ж на сленгу електриків - "кози", які, як виявилось, були свідомо зроблені робітниками, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі. Але "замурований лом" - це щось "веселіше".. не так наражає на життя!
Березень 2024 р.
Колега частину життя, як менеджер, організовував і робив зовнішнє міське світло. Якось виграли проєкт по освітленню наприкінці двотисячних Боярки. Зазначає, як його робота наочно змінила життя міста. Коли перший раз приїхав у місто, життя з вулиць зникало одразу з приходом ночі: "Місто, наче вимирало". На той час Боярка відзначалась доволі помітною криміногенною обстановкою. Ще в процесі праці, з появою на перших вулицях світла, зауважив, як люди почали більше проводити вечірній час на освітлених вулицях. Коли закінчили проєкт, влада прозвітувала: відбувся спад злочинности, у деяких закладах обслуговування збільшився робочий день, а особисто від себе: стали помітними закохані пари, мами з колясками та малими дітьми почали проводити на свіжому повітрі більше вільного часу. Отож, згадуючи анекдот, підсумую: "Чи знали ви, що до появи Всесвіту, вже були електрики?.. - Ні? - Отож бо! І сказав Бог: "Та й буде Світло!" Це означає, що вже пройшлись майстри, які проклали кабеля та інсталювали освітлення!"
06 квітня 2024 р.
Бабця дружини казала: "Бог ніколи не приходить бити палкою", а сьогодні пішла новина, що на пантифіка упала ікона.
06 квітня 2024 р.
Якось колега, поляк, розповів історію про те, як будувалась головна дорога між великими містами, яка доволі сильно посприяла економічному розвитку регіону. Для такого грандіозного будівництва треба було по маршруту майбутньої траси знести деякі житлові будинки. Серед таких місць навіть була його школа, в якій він колись учився. Одні з таких житлових багатоквартирних трьох і п'ятиповерхових будинків по роду своєї діяльності він, уже в дорослому житті, обслуговував як електрик - вимінюючи з певною періодичністю лічильники. Сам ряд конкретно тих будинків, про які вирішив розказати, належав до мешканців міста з соціально неблагополучних і збіднілих родин. Отже, і самі помешкання виглядали дещо занедбаними і непривабливими. Будуючи дорогу, влада зробила щедрий жест доброї волі (частково профінансований коштом "Європейського союзу"): запропонувала мешканцям переїхати зі старих помешкань у новозбудовані будинки, у тому ж районі міста, конкретно під реалізацією програми будівництва дороги. Через років 5 колега приїхав до своїх старих клієнтів, які належали саме до таких переселенців, до тих нещодавно нових будинків і сильно здивувався, адже їх вигляд за короткий час змінився настільки, що уподібнився до тих старих занедбаних будинків, у яких жили ці мешканці раніше: стіни помальовані графіті, двері зі слідами вибивання ногою, розбите скло, недоглянуті газони та дитячий майданчик - з сумом згадуючи пережите: "Якесь гірке дежавю!"
08.04.24
Їду за кермом авта, дивлюсь на дорогу. На світлофорі зупиняюсь за білою великою новенькою машиною формату "позашляховик" (бренд не вказую свідомо) і помічаю на ній оригінальний номерний знак, обраний власником(цею) явно свідомо "... 666 ...". Кажу колезі, з яким їду, зверни увагу на машину і номерний знак: з таким вибором мала б бути машина в стилі "хард", чорного кольору... На що колега, як з кілочка: "Вовк у овечій шкірі". Наступного дня їду тією ж дорогою, зупиняюсь на тому ж світлофорі, а переді мною з таким же номерним знаком "666" (іронія долі?) - чорна машина, як смоль: "овечка у вовчій шкірі"?
10.04.24
Років з 10 тому робив закупи в одному з українських маркетів. Поки збирав невеликий кошик товарів, до мене підійшов менеджер цього магазину із проханням зробити йому послугу. На той час мені дуже подобалися методи та незнайомі для мене ідеї управління і тому цей досвід був певною мірою додатковим у моєму житті. Він дав до мого кошика один з видів товару, який пообіцяв забрати при касі. Той товар мав на собі неправильну назву і це був тест на уважність касира. Самої глибини задуму від початку я не зрозумів, але погодився на експеримент. За послугу, запропонував узяти один із видів товару, який був у моєму пошуку за рахунок закладу. На касі виявився хлопець доволі дивної зовнішності, з проблемою розуміння власної гігієни: довгими нігтями, сповненими бруду, немитим волоссям, що зовні справляло враження повної немитости. "На автоматі" пробив весь мій товар і вже озвучив ціну до оплати. Менеджер, який став за його спиною зауважив йому на неправильному відбитті товару: який зовні товар, яка його назва та ціна. На упаковці все було зазначено не так. На тому менеджер подякував мені, попросив скасувати помилковий товар, а іншу з позицій кошика скасувати як "подяка" від цього закладу. Цікаве мало б бути відчуття, коли менеджер вказує на твою помилку та просить допусти ще одну, свідомо, в його присутності..
12.04.24
Кажуть у чужих народів важке розуміння числівників. Румун зі знанням німецької мови пробує вивчити десятичні цифри до ста: де-сять, 2-цять, 3-цять і тут йому все видається, що з кожною цифрою достатньо додати "-сять або -цять". Продовжує: чотири-сять... Тут я його виправляю: сорок! Бачу по його очах, що "процесор" трохи підвисає. Тієї ж миті ускладнюю процес розуміння числівників із додаванням -де. Продовжую: 5-де-сят, 6-де-сят... Продовжує він: 7-де-сят, 8-де-сят, дев'ять...де-сят? Виправляю: дев'яносто! Він (радісно): дев'ять-сто! Натякаючи, що вже знає: достатньо нам сказати "два-сто" - і ми його зрозуміємо, як число "200", 3-сто, як "300", 4-сто, як "400". Навіть вже знав, що є п'ять-сот!... А тут вже знайоме: 9-сто, як "900"... Виправляю, 9-сто - це не дев'яно-сто, а дев'ять-сот. На цій спробі осягнути математику українською, його "процесор" потух, але швидко перезапустився на нову тему.
30.04.24
Поляк. Вже давно на пенсії. Ходить на роботу, аби не знудитися вдома. Розповідає, що все життя курив і скільки не кидав, не виходило, навіть розчарувався в тому намірі. Коли виникли проблеми з серцем до такої міри, що трапив у лікарню. Після виписки кардіохірург лише сказав: "Ліпше аби пан не курив". Цих кількох слів було досить, аби викинути пачку цигарок і більше до неї не повертатися.
07.05.24
Питаю узбека: скільки має дітей? Йому важко відповідати, тому спочатку показує на пальцях, а потім пригадує, як це звучить російською: мало... три! Група колег-українців: хіба мало? Продовжує: "У батька було: один, чотири!" Я: "Чотирнадцять?" Він: "Так - чотирнадцять! І це нормально". Хоча він на заробітках у Польщі, процес відліку припинився... Іншим днем грузин розповідає про своїх дітей: у нього їх четверо. Хотів би більше, але подальша тема впирається у фінанси. Йому вже 59 років, одружився після сорока. І тут же для прикладу згадує діда, який вперше одружився в 61 рік, а в нього було семеро синів і п'ятеро дочок. Слухаючи його, одразу слухачі не осягають логіки сказаного. - У скільки років дід одружився?.. А дітей?.. - Дванадцять! А дружина скільки мала років? - На двадцять років молодша. А жив у місті? - Ні! Тоді всі жили в горах. Домінуючим до сказаного про "здорове харчування": він пив домашнє вино, курив люльку, ще й прожив 104 роки! А його батько: 120!
15.05.24
Узбецький гумор. Питаю узбека: а у вас в Узбекистані є змії? Чи заповзають у міста? Відповідає на повному серйозі: "Так є! Навіть удома - анаконда! Два метра..." Показує руками і пальцями: "На двух ногах..." Так як говорить ламаною російською, не все одразу розумію, що він хоче сказати. Продовжує: "Та анаконда, як тільки приходить десяте число, шипить: "Давай, давай!" - показуючи на пальці... Лише тоді я розумію, що так він "трепетно" називає свою дружину.
18.05.24
Підходить до мене колега-азербайджанець. Колись питав звідки я родом? А тут раптом знову перепитує: "Ти ж родом із Житомира?.. А я лише зараз згадав: звідки знаю твоє місто?! Колись я був у Туреччині, і шукав для перепродажу в Азербайджані одяг. Тут мені трапили на очі шкарпетки з кириличним написом. Я подивився, оцінив їхню якість і зрозумів, що вони чудові. Закупив тисячну партію і не повіриш: одразу всю продав у себе. Щедро усміхаючись, начебто в мені з тим спогадом розгледів рідну душу.
23.05.24
Казах два роки як працює в Польщі. На слух розуміє українську та польську. Каже, що літом їхатиме до себе в Казахстан, адже йдуть добрі інвестиції з Китаю і вже є гарні пропозиції праці, зокрема від друга, що возить товари з Піднебесної до Московії. Кажу йому, що це може бути до пори, як колись у Білорусі, коли перші санкції щодо росії спрямували потоки європейських товарів їхньою територією. Схоже, що фінансова мотивація як для Казахстану, так і для нього є більш переконливою, аніж моральне розуміння геополітичних змін.
В іншій розмові виявилось, що цей казах, зовні - типовий представник корінного народу, знає російську краще, аніж рідну мову, порівнюючи її якість із узбеком, який "розмовляє російською так, що більшість, з того що говорить, він не розуміє": "Так мене іноді не розуміють у Казахстані...". Отже, русифікація свідомости - то окрема тема, і в скорому часі, для більш ґрунтовних досліджень.
25.05.24
Сьомий рік як працюю в Польщі. На початку мене дивувало, інше відношення між керівником і підлеглим аніж ув Україні. Тут, принаймні в моїй роботі на різних об'єктах, не виникало ставлення: "Я начальник - ти дурак!" Схоже, що подібний метод керівництва нам міцно насадили за радянських часів. Працюючи з австрійцями, то взагалі діалог вівся так, що якоїсь миті зникало відчуття, що між нами існує якась ієрархічна різниця. Звісно, що завжди можна зустріти самодурів, які хочуть вислужитися, аби зайняти вигідніше місце серед таких же простих, як сам. Але робота всіх заради однієї мети таких людей "здуває" швидко. Зовсім інше ставлення, коли за кордоном над українцями ставлять українців, то само кажуть поляки про себе, коли потрапляють ув умовні "німці". Киває головою поляк про своїх і підтакує, коли каже наш, що "немає так, аби українець не заробив на українцеві". В контексті таких прив'язок до вислужування перед старшим, "як за комуни", хлопець згадав службу в армії, коли солдат завжди зобов'язаний давати честь старшому за військовою посадою. Ув одному випадку це дійшло до анекдотичного: "Уявіть собі армійський туалет, виконаний квадратно-гніздовим трибом, без перегородок. Заходить туди офіцер, а над очком сидить солдат у позиції "жабеня вчиться надути щоки". Процес переривається зміною настрою не у відповідності до часу і місця "злочину": "Чєсть імєю, таваріщь афіцер!".. Занавіс, музика, що й не мав би нагадувати "гепі енд".
27.05.24
© Олег Левченко, 2024.
