На об'єкті, якому працюю, австрійське керівництво вирішило організувати свято для своїх працівників з нагоди наближення Нового року. Вивісили список запрошених, без напутнього слова щодо організації самого свята: лише час, день, місце. Питання доїзду: тридцять кілометрів від роботи - під питанням. За пару днів керівник середньої ланки висловлює здивування: чому записалося так мало людей? Почав ходити і уточнювати причини: може хто забув дописатися? Якось пояснив йому ламаною англійською, що їхати за кермом і не випити з нагоди свята, якось дивно. Колега підтакнув, що наступного дня, в неділю, бажано було б вийти до праці. Це якось виправдало нас в його очах, але не розв'язало внутрішньої дилеми. Схоже було на те, що в західній Європі, відвідини таких свят сприймається за вираження взаємної вдячности. Коли розмова скінчилась і на тому вибачились, керівник пішов, а підійшов до нас поляк. Запитали його за його участь у тому заході. Відповідь трапила несподівано іншою: "У мене є офіційна та неофіційна версії. Офіційна: я маю на той і наступні дні приватні справи. Неофіційна: ніколи німець ("все одно, що австрієць" - з давньої розмови) не був поляку другом. (Продовжує). Якось став свідком настанови головного керівника (австрійця, старшого за посадою від згаданого вище) до свого підлеглого, що матеріали до роботи треба приховувати подалі від поляків та українців, аби не крали... Я почув і одразу до нього в лице: про що ти кажеш?.. А він давай вибачатися, начебто я неправильно його зрозумів. (До слова: оповідач працював п'ять років у Лондоні, отже англійською володіє на достатньому рівні). Ви думаєте, що я після сказаного сяду з ним за один стіл?..". За перебігом певного часу, така дивна реакція з різних сторін наштовхнула мого колегу (українця) на власну давнішу історію. Якось працював на фірмі, що займалась складанням електричних шаф (Полтава). Виключно чоловіча праця. Директор відзначався тим, що ходив у якусь новочасну християнську церкву. Його інтереси особливо сильно не відбивалися на буденній праці робітників, але одного разу набули певного ексклюзиву під час корпоративної зустрічі з нагоди наближення Нового року. Як завжди на таких великих фірмах керівництво прагне віддячити своїм працівникам за досягнення пройденого року. От і того разу відбулась організація з виїздом на природу. Так, як керівник був набожним чоловіком, на спиртних напоях лежало важезне табу, а радість від свята мала сягнути іншими засобами. Дружина шефа, яка активно брала участь у реалізації як духовних, так і матеріальних прагнень свого чоловіка, взялась за організацію того корпоративного дійства, склавши для працівників власний сценарій розваг. Мій колега, за давньою нелюбов'ю до корпоративів, не пішов на ті урочистості, але мав можливість почути наступного дня враження від його завершення. Отож, за тим сценарієм, працівники фірми, окрім святкового столу, великою чоловічою компанією бігали та вправлялись у стрибалки, доганялки, розминалки, досягали, одбивалки, зачіпали, уминалки, лизалки, кусалки, сміхогралки, обручалки, м'ячотрималки... Поряд із їхнім заходом відбувались інші новорічні урочистості, організовані другими фірмами, серед яких була невеличка жіноча кампанія. На якомусь етапі з тієї кампанії підкликають до себе майбутнього свідка того дійства, за посередництвом: єдиного оповідача для мого колеги - з єдиним питанням: "Ось ми - жінки, дивимось на вас - чоловіків, як уже не першу годину бігаєте щасливими один за одним, не п'єте горілки, не звертаєте уваги на жінок: хоча б запросити на танець! - і від того стає дивно і водночас сумно: ви що... підари?". Ще дивнішою виглядала б однозначна відповідь: "Ні, електрики!".
Немає коментарів:
Дописати коментар