"Крилаті спогади"

Мешкаю в домі, в якому колишній власник займався вирощуванням селекційних поштових голубів. Все життя та вільний час присвятив їм і лише їм. Мав жінку, дітей, пристойний дім і вигідний двір, город. Зі своїми голубами весь час брав участь у змаганнях різного рівня. Отримував безліч нагород. Найбільше і найзначніші зібрано в 90-х роках. Вони минули, господар помер, образ двору та садиби тепер узагалі не нагадують про те, що колись тут хазяйнувати крилаті, навіть нічого увиразнено не вказує на їхнє тут минуле. Єдине: шафу в хаті прикрашають "золоті" кубки за перемоги у змаганнях і пару настінних образів, на яких так само, як на кубках, написані роки та ім'я колишнього господаря.

Тепер тут хазяйнує син, який і успадкував родинний дім, хоча в ньому не живе. Якось слово за слово, кажу до нього: добре було б ту колекцію нагород здати в музей. Це ж яка неймовірна історія шахтарського краю крізь постать однієї людини! Як на картинах у місцевому музеї: люди виходять з-під землі, щоб подивитися на небо! В результаті, такий ліричний романтизм він нівелює з позиції ображеної дитини, яка ніколи не розділяла батьківського захоплення: "Ніколи в житті не поїхав з родиною на відпочинок! Все життя присвятив голубам. Як прийде хтось у гості: "розмовляти пошепки!" Не дай Боже забреше собака! Як пробіжить по двору кицька - жене палицею! Не пропустить жодного змагання! Як виграє: коле порося, накриває стіл на всю вулицю, аби почастувати усіх своїх колег. Зварйований!.. Тих грамот було стільки, що я більшість з них вже й попалив. Донька питає: а скільки коштує хоча б один дідів кубок? А я сміюсь у відповідь і продовжую: якби його здати до ломбарду чи антикваріату? Бачу до чого хилить: надивилася всіляких серіалів... Наразі нехай стоять, а життя покаже."