@plombirvkus
1 квіт. 2022
Коротенька історія про те, як ми пережили 4 тижня війни в Маріуполі.
Ми, це родина 3 людини: я, дружина та 5-річна донечка. Жили ми в Лівобережному районі Маріуполя біля ранкового ринку.
В підвалі нашого будинку були сараї, часто коли туди ходив, я думав, що у разі війни там можна пересидіти.
24.02 ми прокинулися від гучного вибуху о 5:22 ранку. Я одразу взяв телефон, зайшов у твітер, та зрозумів, що це було не тільки в нас, тоді вже я зрозумів, що розвідка наших союзників не помилялася, та велика війна почалася.
Одразу почали продумувати план, подальшого перебування в сараї. Близько 7 ранку пролунав ще один вибух. А о 8 я пішов зі списком до крамниці та до аптеки. По дорозі відніс до сараю воду, ковдру та теплі речі.
В крамниці (атб на Азовстальській) я набрав калорійної їжі, яка довго зберігається (консерви, солодкі батончики) із запасом на тиждень. На касах були величезні черги, ще більші черги були на банкоматах. Дружина тим часом зв'язалася із адміністрацією лівобережного центру культури.
Там був більш просторий та затишний підвал. В центрі культури щойно закінчили ремонт. Там відновили все. В підвалі центру культури було багато кімнат, ми зайняли ось таку. Там було тепло та відносно чисто.
Протягом дня я допомагав співробітникам спускати в підвал стільці із кабінетів. Людей становилося все більше і більше. Читав новини, що на той час вже був обстріляний мікрорайон Східний, та вже були жертви серед цивільних.
Здавалося, що це дуже близько та бої от-от дійдуть до нас. На вулицю було боязно висовувати ніс. Там була стара жінка, яка вийшла із кравчучкою, щоб купити хліба, але хлібу не було. Її хтось підхопив, та привів до нас, вона плакала, та просилася випустити її, бо за неї хвилюються.
Її старий 90-річний чоловік, та його 95-річна сестра, з молодих ніхто з ними поруч не проживав. Бабусю випустили, та вона пішла додому з кравчучкою, замість хліба їй продали вареники. Жила вона на перехресті Азовстальська / Межева. Мені вже тоді було дуже тривожно за неї.
Хоч в підвалі було тепло, але спати на підлозі була не сама добра ідея, то я пішов до домашнього підвалу, забирати теплі речі та ковдри. Жили ми за 100 м від палацу. В домашньому підвалі розмістилися майже всі сусіди. Дітей покладали прям на проході. Я проліз, забрав речі та запропонував сусідам перейти до нашого укриття, поки там було місце, але ніхто мене не послухав. А підвал нашого будинку, то таке собі... Холодно, брудно, сиро, каналізація протікає...
Ввечорі директор центру культури провела збори та оголосила нічне чергування. Попередила, що в неї є інформація, що о 2 ночі буде дуже гаряче, то є висока ймовірність, що до нас прийдуть нові люди, та задача чергових, їх впускати та розміщати, а всіляких маргіналів, щоб ми відшивали.
Моя зміна була з 1 до 2 ночі. Чергування було спокійне, взагалі вся ніч була спокійна.
Наступного дня напроти нашої кімнати поселилася молода родина, в них є син 4 роки, який подружився з нашою донею, наступні 4 тижні ми провели разом та стали однією великою родиною. В той день до нас приїхали журналісти, зняли сюжет, після якого в нас було величезне поповнення.
Хоч вдень було гучніше ніж в ночі, ми ходили щодня додому, поїсти, та помитися. Бо вдома в холодильнику було вдосталь їжі, + був борщ, який я тільки в середу 23 ввечорі зварив. Десь в суботу 26 я пішов в зоомагазин, (перехрестя Меотіди / московська) купити котові корм.
Там я почув реактивний вий, а потім десь на півночі гучний бах, то був російський літак, який кинув бомбу на селище Сартана.
Ввечорі того дня, до нашого укриття долучилися наші сусіди, в наш будинок прилетів 152 мм. Та металеві двері від підвалу заклинило. Всі, хто там був вибиралися через вентиляційну форточку. Серед сусідів 200 та 300 не було.
Тої ночі град прилетів на атб, вул. Азовстальська, від чого став відкритий доступ до складу, та хлопці пішли брати їжу. Я ніколи не займався мародерством, та ніколи того не вітав, але на той момент до того ставився з розумінням, бо в когось є запас їжі, а в когось нема, та купити її неможна, а добути їжі іншим способом було неможливо. Це все було на общак, одразу почали роздавати дітям солодощі, дорослим сигарети, консерви, та воду.
На рахунок води. Ще на 2 день нам водоканал привіз кілька кубів води, але вона розійшлася дуже швидко, бо до нас почали приходити мешканці району з 5 л тарою. Та й взагалі, перші кілька днів всі комунальні служби працювали справно, навіть міський транспорт перевозив безкоштовно.
Водопровідна вода в нас ще була, але маріупольська водопровідна вода є технічна, та пити її не бажано, тому був великий попит на питну воду.
Окрім їжі та води з атб принесли дуже багато алкоголю. Прям дуже багато. От тоді до нас прийшли маргінали, не такі як @RescuerMarginal, а справжні. Та почався безлад. Адміністрація центру фактично склала свої повноваження, але залишалася з нами. В підвалі ще було все добре.
А на 1 поверсі вже був п'яний угар.
Потім окупанти знищили енергетичну інфраструктуру, та ми залишилися без світла, без води та зв'язку. Вже горів сільпо проспекті Перемоги, та був знищений остаточно наш атб, хоча там ще було багато їжі. Потім хлопці пішли до мінімаркету диканька, там були відчинені двері, а персонал крамниці пакував товар в пакети та роздавав всім бажаючим.
Потім був обстріляний ринок. А потім почалися бої за школу. Школа, це колишній спортивний інтернат, де з 2014 року розміщалися хлопці з @Polk_Azov.
Школу крили всім від градів до кулеметів. Міни свистіли над головою. Кілька влучань було по нам, кілька було в нашому дворі. Коли ось це прилетіло у підвалі підстрибувала підлога.
А потім було потрапляння нам в дах, та наш центр культури почав горіти. В підвалі 5 сотен людей, в нас горить дах, на дворі дуже гучно йдуть бої за школу, яка в 150 м від нас. Зв'язку нема, ніхто до нас не приїде. А дах палає, як пробитий газопровід...
От така перша частина. Далі буде продовження.
🍉✙ Пломбір Вкусꑭий ✙🍉
@plombirvkus
1 квіт. 2022
Частина друга
"Районна адміністрація"
Я дуже часто підіймався на перший поверх та з новинами спускався в підвал та доповідав про ситуацію з пожежею. На той момент наша ціль була, щоб вигорів лише дах, а все інше залишилося. Все йшло за планом, хлопці відштовхувати лопатами та граблями палаючі падаючі дошки та балки, відштовхнули подалі від входів у підвал. Раптом до нас завітали офіцери з райвідділу поліції та почали наполягати на евакуації. Я їм провів екскурсію підвалом, показав, що там безпечно, що дим туди не заходить, що є 3 шт окремі входи, які не оточені вогнем. Але офіцер мене не слухав, він побачив ту кількість народу, яка перебувала в підвалі та по радіостанції викликав транспорт для евакуації людей. Фактично дах рятував лише від дощу, а не від снарядів. Стіни були досить міцними завтовшки одного метру.
Перекриття між підвалом та першим поверхом теж було міцним. Ми були в безпеці, але точно того ніхто не знав. До нас прибув автозак автобус Богдан та карета швидкої. За чотири рейси везли повністю всіх. Ми їхала на швидкій, за кермом був наш знайомий оперативник Валентин.
Валентин був поранений, із забинтованою ногою, з нього текла кров, але Валентин стрибав так, ніби він якийсь гірний козел, він виносив людям речі, він допомагав старим, він їх фактично носив.
Евакуювали нас до лівобережного районної адміністрації, це було чотирьохповерхове приміщення із цокольним поверхом. Цокольний поверх був такий: довгий коридор, ліворуч кабінети без вікон глухі, праворуч кабінети з вікнами. Ми заселилися в глухі кабінети.
Нашою хатою став колишній архів, звідти ми повиносили всі стелажі з документами, в кабінет напроти. Кабінетом напроти був склад паперів, там було дуже багато туалетного паперу та дуже-дуже багато офісного паперу формату А4. Із ящиків офісного паперу ми зробили імпровізовані ліжка.
В кабінетах розміщувалися переважно сім'ї, та декому не лишилося місця і вони розміщувалися прямо в коридорі. То були люди похилого віку або якісь п'яниці та інші маргінали. Про людей, які жили з нами в архіві можна написати окрему кілька томну книгу, та поки що це не так важливо.
Старшим над нами оголосив себе майор із лівобережного райвідділку Олексій Філімоненко. Із палацу культури нам вдалося вивести тільки власні речі, тому з общаку ніхто нічого не вивіз. Та й з власних речей ми там залишили килим та теплу ковдру, яких нам дуже не вистачало.
Отже, питання з харчами та водою Олексій вирішив, поліцейські нам підвозили нам їжу та воду. Їжа це було напівфабрикати із складів, які горіли, але там щось зберіглося, це були заморожені брекети риби, курки, курячих потрухів, фарш та й все таке. Ця їжа була вкрита чорною сажею від горілого пластику. Перші дні війни було пошкоджено не тільки енергетичну інфраструктуру, а ще й продовольчі склади та магазини. В першу чергу знищували власне склади та великі супермаркети.
Воду нам возили, яку качали з криниці. Вона мала характерний смак морської води,тільки була не солона з ароматом йоду та водорослів.
Одного разу я почув своє ім'я та прізвище зі словами на вихід! Я був сама щаслива людина, бо до мене прийшли гості! То був Данило @daniil_donetsk. Він в той день нам привіз заморожені мідії, креветки та рапани. Я Данилові дав завдання, зв'язатися з моїми батьками та передати, що ми живі.
Данило пропонував вивезти нас в центр, але я відмовився, тому що майор запевняв, що ситуація погана скрізь, в центрі нічим не краще. Згодом я про цю відмову пошкодую. Із креветок ми приготували суп, мідії та рапани спочатку обсмажили та потім потушили із гречаною кашею.
Кухарями були молоді хлопці 18-20 років, вони мали сталеві яйця та були справжніми сміливими відчайдухами. Спочатку готували на подвір'ї, потім нам дали рекомендацію не маячити, то наша імпровізована кухня переїхала у закинутий ресторан закинутого готелю Азовсталь.
Підйом нас був завжди ранній у 4-5 ранку, одного разу в нас був підйом від бабахів, із тими бабахами почалася пожежа.
Ми намагалися тушити вогнегасниками, але то все була марна витрата вогнегасників. Пожежа зупинилася сама, тому що вітер був на нашому боці та не роздумував той вогонь із сходу на захід.
Це все був не випадковий перельот, це був спрямований запланований підпал. В кабінетах, які не вигоріли було таке. (Зображення).
Під час пожежі певна кількість людей почала тікати, та вони перемістилися в будинок, який був по сусідству від нас. Там був великий підвал де вони розмістилися.
Далі буде.
🍉✙ Пломбір Вкусꑭий ✙🍉
@plombirvkus
2 квіт. 2022
Частина 2 "Райадміністрація"
Глава 2
Потім в нас закінчувалася вода, та нас перевели на одноразове харчування. Ми чули всілякі плітки, що десь там є вода, треба йти туди. А хтось казав треба йти в інший бік. Йти в розвідку часу не було, та й небезпечно.
Це відео, яке знімав на той момент, коли люди з того евакуйованого будинку шли по воду. Я в них запитав куди вони йдуть, вони відповили, що йдуть на хлібзавод. Я вирішив їх почекати, а потім передати інформацію своїм, про те що є неподалеку вода.
Я їх не дочекався, не дочекався не від того, що вони не повернулася, а від того, що до мене підійшли військові із синіми рукавами. Військові запідозрили мене, що я ворожий диверсант, перевірили мої речі та і мене. Задали кілька контрольних питань. Після того, як я на все відповів, вони мене відпустили та вибачилися, попросили, щоб я віднісся до того з розумінням, тому що в нас є війна. Хлопці, які ходили за водою, наступного дня підійшли до нас, та запропонували нам показати дорогу до місця де є вода, щоб в замін ми їм дали порожню тару.
Тари в нас було дуже багато, тому ми їм не відмовили. Я чув багато пліток, що окупантські військові вже зайшли в Маріуполь, що вони вже окупували наш район, але я про це до останнього не вірив. Я навіть не вірив, що вони зайшли в місто. Бо я до останнього вірив, що наша хлопці тримають оборону на межах Широкіно. Але шляхом до хлібзаводу, на цьому перехоесті я власними очима бачив догораючий бетер без башні, стало моторошно. А полегшало, коли я помітив як поруч валялася башня із літерою z.
Двоякі відчуття, з одного боку я відчував радість, що на одну кацапську одиницю техніки стало менше, а з іншого боку було відчуття тривоги, тому що я розумів, що вже кацапи їздять по вулицях Маріуполя. Шляхом до хлібзаводу бачив, як на вулиці лежали трупи деякі накриті ковдрами, а деякі просто лежали. Хтось без руки, хтось без ноги, хтось без двох ніг. На території хлібзаводу був пожежний резервуар води. Це величезна ємність, кубів на 150, яка всередині була обкладена цеглиною. А зверху був люк, як від каналізації.
Нас було 6 чоловіків, 1 дитина та 3 жінки. Серед чоловіків був 1 важкий наркоман, в якого були ломки, він їх гасив горілкою, та був цілодобово п'яний. Ще він був храмий, хвора нога була фіолетового кольору. Ще був Сашко, Сашко був бугай, в минулому працював в похоронному бюро. Ми його називали Гробовщік. Сашко був фактично нашим лідером, бо майор з нами не жив, а іноді приходив, давав команди Сашкові, а Сашко керував всіма процесами. Також Сашко мутив десь горілку, її було занадто багато, бухали всі бажаючі безмежну кількість.
В сусідній кімнаті жили 2 циганки із дітьми. Діти були від 2 до 12 років, їх було багато, вони лазили скрізь, іноді босоніж. Ті циганки щодня бухали, билися та сварилися, були завжди із синцями на обличчі. Та дитина, що пішла з нами по воду, то був малий циганчонок років 10-12.
Були 2 дорослі жінки та стара бабця років 80. Серед інших чоловіків був провідник, мій сусід Ігор, вже мій брат Стас, та я. Ту воду ми черпали відром, яке було прив'язане мотузкою, та наливали у тару. Кожен чоловік ніс на плечах 19 л, навіть той храмий наркоман. А Сашко тащив 2 балони по 19 л. Циганчонок тащив 2 по 6 л, жінки по 5 л. Біля люку була величезна калюжа крові, та кров не змивалася водою, яку ми розливали. Ще поруч було багато порожньої тари, яка зовні була як нова. Я цигану запропонував обміняти, бо його тара була несвіжа.
Він погодився, коли почали наповнювати підібрану тару, вона протікала, бо була дирява як решето. Я одразу зрозумів чого там були калюжі крові. Весь процес походу по воду зайняв близько 40 хвилин, 10 хвилин туди, 15 там, 15 зворотній шлях. Той похід здавався вічністю.
Скрізь все горіло, літаки кожні 5 хвилин кидали бомби на завод Азовсталь. Працювали гради та арта. Наступного дня по воду пішла інша зміна, їх похід теж тривав 40 хвилин. Одного дня пролунав дуже потужний вибух, шаталися стіни, та підстрибнула підлога.
Я піднявся на гору, виглянув у вікно, все було в хмарі пилу. Коли пил розвіяло вітром, я почав придивлятися на той двір, куди евакуювалися після пожежі наші співмешканці. На моїх очах літак в те подвір'я кинув ще 1 ракету.
Від взривної хвилі в нашому приміщенні вовилітали всі вікна. Які були направлені в бік того будинку. Згодом я дізнався, що в тому дворі в той час люди готували на кострі їсти. Було 18 200, вижили лише ті, хто був у підвалі. Та машина, що лежить на боці, вона кувиркалася в повітрі на рівні 3 поверху. Я це бачив власними очима.
Щодо 200, серед наших співмешканців протягом 3 тижнів, їх було двоє, всі не бойові. То були старі жінки, які померли від діабету. Сашко організовував їх транспортування на подвір'я. Згодом їх поховали у воронці.
Потім ті хлопці, які готували нам їсти, пішли додому, бо вони отримали інформацію, що з їх будинками все гаразд, та в тих районах де вони мешкають, вже немає війни. Сумно було з ними прощатися, тому що нормальні люди нас покидали, а маргінали залишалися, від того, відсоток людей низького соціального статусу зростав.
Згодом один хлопець Андрій повернувся. Розказав моторошну історію, як він прийшов додому, а там лежали мертві його бабуся та дідусь. Померли не від поранень, скоріш за все від голоду, чи від спраги, чи від холоду. Він виніс їх тіла надвір та повернувся до нас. Далі відповідальність за приготування їжі, на себе взяли ті дві циганки. Готували їсти в коридорі на другому поверсі, там де була пожежа. На відео той самий Андрій в білих окулярах, 2 циганки. Ще мількав Стас.
До війни, наша родина була переборлива щодо їжі, там ми їли все, навіть шедеври циганської гастрономії. Діти не наїдалися, да всі ми не наїдалися, але дітям було важко пояснити, що в нас нема їжі, та цукерок. В мене виникла ідея пробігтися по кабінетах.
Кабінети вже були давно вскриті, ті, хто їх вскривали, їх не цікавили цукерки та печиво, вони виносили лише алкоголь. Отже там я мав успіх, бо на той час мене цікавила лише їжа. Я знайшов 2 банки меду, 2 банки варення, близько 1 кг печива, кілька пачок мівіни та кілька пачок вівсяних пластівців швидкого приготування, трохи цукерок, 1.5 пачки вологих серветок. Отже, наші діти мали сніданок, обід та вечерю. Обгризані пряники, які були вкриті сажею я їв на місці, бо мені теж хотілося солодкого. В кабінетах було дуже багато техніки, ноутбуки, принтери, кавові машини. Все те, ніхто не чіпав, бо на той час коштовнішим за все була їжа та вода.
В останній день, нашого перебування там 21.03.22, я збирав лід із чайників.
Незабаром напишу 3 частину.
Настав час писати продовження. Це найскладніша частина треду. Дуже важко пригадувати ті події знову. Довго не міг наважитися. Але, громада повинна знати рівень того пекла. Вже пишу, чекайте на публікацію.
🍉✙ Пломбір Вкусꑭий ✙🍉
@plombirvkus
5 квіт. 2022
Частина 3.
"Шлях через пекло"
Пригадав ще кілька моментів, які можна віднести до 2 частини. В 300-500 м від нас були позиції українських військових. То були справжні кіборги, вони були такі самі, як ті, що тримали ДАП, а можливо й крутіші.
Їх позиції ворог бив артою, градами та літаками, а хлопці трималися та у відповідь стріляли з мінометів. Колись вночі, з 23 години до 5 ранку, всю ніч на їхні позиції кидали бомби з літаків, кожні 20-30 хвилин. В нас підстрибувала підлога. Мені було дуже моторошно за хлопців.
Після кожного вибуху, я благав Бога, щоб вони витримали. І знаєте що? О шостій ранку я почув, як з їхньої сторони почали працювати міномети по ворогу. Це були справжні кіборги із титановими яйцями. І знаєте що? Згідно з цієї карти, вони досі тримають свої позиції.
Ще в 500 м від нас була 4 лікарня. З усього медичного персоналу залишився 1 лікар та 2 екіпажі швидкої, один працівник моргу Артур. Про Артура можна написати окремий тред. Він напевно прибулець з іншої галактики. Артура називали Кощєй безсмертний (знаю, що українською це чахлик).
Але Артур був Кощей!
Одна з наших багатодітних циганок була матір'ю 2 дітей Артура. Артур іноді заходив до нас, брав в людей мобільні, ліхтарики та павербанки, які заряджав у лікарні, бо там був дизельний генератор. Ще Артуру підігнали авто, на якій він мотався по всьому району та діставав все необхідне. Солярку для генератора, їжу для персоналу лікарні та для пацієнтів, возив медпрацівників із пологового будинку. Ще підгодовував своїх циганів. Одного дня Артур дістав клаптик паперу та попросив мене покликати ту людину, ім'я та прізвище якої було на тому папірці. Я офігів, там було моє прізвище та ім'я. Артур теж офігів з того, як швидко мене знайшов. Шукав мене мій рідний дядько, який приземлився на тій лікарні та був волонтером. Він був відповідальний за генератор, він заносив 300 та виносив 200. Допомагав чим міг.
Артур запропонував мені пройтися до лікарні, та побачитися із дядьком, я погодився, але в той день дуже близько падали снаряди, на половині шляху, біля нас впала міна, нас накрило землею, та Артур наказав мені йти назад, а сам пішов до лікарні. Наступного дня було спокійніше. Та я сам пішов шукати дядька, але не знайшов. Десь через тиждень, а саме 21.03 до своїх циганів прийшов Артур, він сказав мені, що бачив мого дядька з ним все гаразд, що він бачить мене та й дядькові передасть, що я теж в порядку. А потім питає, чи є в мене особисті прохання?
Через те що, в нас вже не було води, а похід на хлібзавод робити я не хотів. Я запитав, чи можемо ми двома родинами переїхати на лікарню, чи є там місце, що там з харчуванням? Я про це питання нікому не говорив. Через півгодини Артур сказав, щоб ми терміново збирали речі та є варіант нашої подальшої евакуації до окупованого Новоазовська. Так, на той момент я навіть був готовий їхати туди.
Ми зібралися за 10 хвилин, закинули речі у машину та помчали на лікарню. Там я зустрівся із дядьком, він одразу мене повідомив, що на 4 поверсі лікарні є зв'язок.
Я одразу піднявся та почав дзвонити рідним. Але київстар @TwiyKyivstar виявилися конченими мразями, через несплату вони мені відключили послуги зв'язку, а поповнити теж не міг, через відсутність інтернету. З рештою, мені дядько дав свій телефон, та я зв'язався із рідними.
Дядько показав переписку у вайбер із моєю мамою, то мама йому повідомила де ми, та попросила зв'язатися. А моїм батькам про наше місце перебування повідомив пан @daniil_donetsk, коли привозив нам мідії. Дядько не завжди був поруч, то рахунок мені поповнив пан @Zepapalae50.
Зв'язок там ловив лише у світлий час доби, напевно вишка мала живлення від сонячної батареї. Там збиралося багато людей, із розмов тих людей я дізнався, що із центрального району волонтери вивозять людей у Запоріжжя. Але як добратися до центру ніхто не знав. Та й ми планували їхати до Новоазовська. У лікарні нас розмістили у підвали, там було дуже брудно та холодно, проте було 3 нових ліжка із білою білизною. Нарешті ми спали не на підлозі та навіть не на папері. Щоб їхати до Новоазовська, треба було потрапити до Ляпіне, це приватний сектор на півдні лівобережного району Маріуполя, но той час Ляпіне було окуповане кадирівцями. В одного з фельдшерів там була хата, він попросив Артура відвезти його туди. Я сів в машину із ними, поїхав так би мовити у розвідку. Наступний рейс мав бути із нами.
Ми доїхали лише до парку Веселка, далі вулиця Пашковського була замінована, а проспект Перемоги перекритий барикадами із комунальної техніки. Улюблений парк моєї дитини був зруйнований, всі будинки були у кращому випадку без вікон та без даху, а деяких вже не було.
Льодова арена була зруйнована, проте на школі (де були казарми хлопців з Азов) майорив прапор 🇺🇦. Артур сказав, що їхати далі можливості нема, та розвернувся. Я повідомив своїм про стан наших справ. Був варіант йти пішки, але там були бої, та скрізь були бої...
Ми бачили, як їхали машини на захід у бік центру, та ніхто не повертався, отже надія була, що можна вийти з того пекла. Артур везти нас у центр чогось відмовився, ми почали шукати людей із транспортом, які би нас могли підібрати, але їх не знайшли. Наступного дня 23.03. Це був день народження мого дружбана @wUja7IuzAMBzjqX я дуже хотів, щоб цей день був і нашим святом, що нам вдасця вийти. Ми прокинулися о 5 ранку, поснідали, зібралися, аж раптом до нас зайшов артур і запропонував вивезти нас пішки, бо на машині бробиті 2 колеса.
Ми пішли. Дійшли до 6 дільниці, там були такі самі барикади, біля них кинуті машини, та конуси, які сигналять, про те, що заміновано. Артур казав, що далі йти немає змісту, та наполягав повернутися, всі з ним погодилися окрім мене. Я пішов далі, та крикнув своїм, що якщо не підірвуся, то хай йдуть за мною. Асфальт був цілий, куди ступаю я бачу. Тоді всі пішли за мною. За барикадами я бачив дуже багато горілих кацапських бмп та бтр. Одиниць 7-8. Ми хотіли швидше перейти річку Кальміус, але всі пішохідні мости були зруйновані. Йшли по вулиці Набережна яка була між заводом Азовсталь та річкою, там бачили підбитий танк, були величезні воронки глибиною 2 метри та діаметром 6-7 м. Фільмувати все це не було настрою. Рвані шматки трамвайних рельсів валялися за 100 м від воронок. Ми добралися до центральних прохідних заводу. Точніше до того, що від них залишилося. Я такого не бачив у самих страшних кадрах про ДАП, там зруйноване було все. Просто звалище бетонних та залізних уламків +величезні воронки. Пост міст був зруйнований, на правий берег ми пройшли через залишки старого аварійного горбатого мосту.
Далі пішли через промзони у бік моря. Я на звалищі знайшов пляшку із кригою, мав надію, що крига розтане, та то виявиться питна вода. Діти дуже втомилися, ми їх несли на плечах. Зустріли якусь жінку, яка нам подарувала величезну сумку, туди ми перепакували речі із пакетів. Це був вірний маршрут, тому що вулиця Торгова горіла, проспект Миру горів, туди постійно кидали бомби із літаків, та засипали градами. Ми добралися до залізничного вокзалу, там у підвалі адмінбудівлі сиділи люди, ми попросили, щоб наші діти в них трохи відпочили, бо нам ще далеко йти. Вони нам не відмовили, діти лягли в їх сховищі. Нас напоїли кавою, дали із собою чай в термос, дітей нагодували гарячим супом. Якщо в нашому сховищі не було проблем із алкоголем та цигарками, то в тих людей не було проблем із теплим одягом, вони всі були в теплих фуфайках укрзалізиця, проте в них не було цигарок, я бачив, як молоді дівчата курили самокрутки із газети. Тобто вони збирали недопалки, потрошили їх та курили той тютюн в газеті.
Там було відносно тихо, недалеко палав пасажирський вагон, а на горі палав центр міста.
На пішохідному надземному переході був зв'язок, я зателефонував рідним, та повідомив, де ми, та що йдемо по узбережжю на захід. Далі діти відпочили, та ми пішли...
Пройшли недалеко, метрів 500, до нас прибилися 2 жінки, одна з них була вагітна, ми йшли по Приморському бульвару. Я дивувався, що там нічого не було зруйновано, та відчував себе в безпеці. Аж раптом почув реактивний вий. Я дівчат одразу навчив, що якщо чуєте свист міни чи літак, треба дітям закривати вуха. В той час вони закрили дітям вуха, із літака була випущена ракета, я чув як вона гучно шипить, але лягти на землю ніхто не встиг. Ракета вдарила по готелю Європейський. Ми були в 50 м від нього. Було дуже гучно, ще секунд 10 з неба падала земля та дрібне каміння. Всі стояли, а моя дружина та донька лежали...
Я із Стасом підбігли до них, донька встала, з нею було все гаразд, дружина лежала із закритими очима. Я її покликав, вона була при тямі, та повідомила, що не може піднятися. Казала, що дуже болить живіт. По інший бік бульвару був ресторан Сад, ми почали ломитися туди. Там нам відчинив чоловік на ім'я Олександр, він в тому ресторані працював швейцаром, а під час війни був сторожем та ганяв мародерів. Ми занесли дружину туди, поклали її на підлогу, з неї лилася кров. Вона тремтіла від холоду, та благала кинути її та йти далі.
Стас зупиняв весь транспорт та благав про допомогу. Ніхто не зупинявся, а ті хто зупинялися, казали, що лікарень в місті вже нема. А дружина весь той час стогнала від болю та благала мене її добити, та йти далі. Я від безнадії рвав волосся на своїй голові.
Весь той час дітей відволікала дружина Олександра. Ті 2 жінки, одна з яких вагітна були з нашими дітьми та дружиною Олександра.
Потім зупинилася жигулі 2102, водій пообіцяв повернутися через 20 хвилин та допомогти. Він повернувся через 2 години.
Ми погрузили дружину на заднє сидіння, я та дружина водія сіли на переднє пасажирське сидіння. Доньку я залишив на друзів. Олександр їх відвів у підвал готелю Чайка, там вони ночували. А ми поїхали. Водій казав, що лікарень нема, що треба їхати за місто.
Я чув, що ми в оточенні, але не знав всієї інформації, я більше 3 тижнів був без інформації. Дійсно за містом був російський блок пост, водій звернувся до них, вони відповіли, що медпрацівника в них нема, і що максимум чим вони можуть допомогти, це наколоти морфієм, щоб та померла не в муках. Я сказав, що їй необхідно надати медично допомогу, вони відповіли, що найближча лікарня у Мангуші. В того чоловіка не було пального, бо вже місяць не працювали азс, військові його заправили, та ми поїхали у Мангуш.
Частина 4
"Порятунок"
В Мангуші дружині зняли рентгеном живіт, уламку там не було, він пройшов на виліт. Далі її погрузили у швидку, та повезли до кращої лікарні. Там її прооперували, зараз вона йде на поправку. Я лишився в Мангуші, той добрий чоловік, Сергій не міг нас чекати, бо комендантська година була з 18, а вже була 17 година. Його дружина Оксана лишила мені свій номер. Вона досі не на зв'язку(( ніч я провів у лікарні Мангуша, там ще був зв'язок та навіть 4г інтернет. Я повідомив про всі ті події своїм рідним. Було дуже складно про це говорити.
В ту ніч я благав, щоб друзі сиділи та чекали мене. Та не йшли самі. Бо ми домовлялися, що я з тим Сергієм повернуся в той день. Але сталося так. В ту ніч моя сестра знайшла волонтерів, їх водій Сашко ночував в Мангуші та 24 вранці планував їхати в Маріуполь.
Я зв'язався із Сашом та ми о 6 ранку виїхали. Я ще молився, щоб ми не розминулися із друзями та донькою. Це були справжні волонтери, вони збирали гроші та купляли на них бусики, якими возили до Маріуполя гуманітарну допомогу, а звідти вивозили людей. Сашко керував білим Фольцвагеном (як спринтер) це була колишня маршрутка, бусик був повний їжі, там було 5-6 ящиків хлібу, 10 мішків картоплі, 5-6 ящиків тушонки, багато рибної консерви, ковбаса, печиво, хлібці та підгузники. Сашко був в першому та останньому рейсі, він сам не місцевий та в'язався в ту справу, щоб евакуювати свою тещу. Його теща жила на вулиці Торгова, це та вулиця, яка палала вогнем... Та ніхто з волонтерів туди не хотів їхати, всі їздили тільки на місця масового скупчення людей. Уявіть собі, ніякі міжнародні організації не їхали, через те, що їм не давали зелений коридор із гарантіями безпеки. Всі червоні хрести, полумісяці та інші. А ті волонтери на свій ризик та свою брали на себе відповідальність вивозити людей та годувати інших. Їхали ми тієї дорогою, як Сергій віз нас до лікарні. Ми доїхали до місця, де перебували друзі та донька. У дворі того готелю була величезна воронка від авіаційної бомби, тієї ночі її скинули... Я спустився у підвал, всі були цілими. Я Стасу запропонував покататися із Сашком та зробити кілька добрих справ. Ми поїхали через ті самі промбази зупинили машину там, я залишився охороняти, Сашко сказав, щоб я пригощав усіх перехожих. А Стас та Сашко пішли тонкими стежками шукати тещу. До мене підходили всілякі місцеві пияки, я кожного з них пригощав ковбасою та тушняком. Уявіть, голодний я, який добу не їв роздаю такі ніштякі незнайомим перехожим... Мене обіймали та дякували добрими словами. Хвилин через 15-20 повернулися Сашко та Стас із тещею. Далі ми поїхали до адмінбудівлі залізничного вокзалу та вигрузили тим добрим людям бусик їжі. Забрали кілька жінок з дітьми, далі забрали своїх, тих двох жінок, одна з яких була вагітна, швейцара Сашка, його маму та дружину. Ще в нас було 1 місце, по дорозі ми підібрали одну жінку. Та поїхали у бік Мангуша. На перехресті траси Нікольське-Мангуш / Маріуполь-Запоріжжя була шашличка "пятачок" там в нас був привал. Із тої шашлички організували табір для маріупольців. Там було дуже багато їжі та води, нарешті ми понаїдалися. Це був найприємніший момент, їсти без обмежень хліб та тушняк, розігрітий на мангалі. До нас привезли ще 3 буси людей, дехто з водіїв поїхав ще в один рейс до Маріуполя. Наступного дня 25.03 ми о 10 ранку поїхали до Запоріжжя. Тих 200 км ми їхали 9 годин. Ми проїхали 18 блокпостів окупанта. Були такі села, що в одному селі 4 блокпости, кожні 200 м, і на кожному нас шмонали. Шмонали лише чоловіків, нас роздягали в пошуках татуювань. Перевіряли телефони. Ще зауважив, що мобілізовані з ордло були схожі на бомжів, в них була форма та взуття дуже низької якості та залізні каски. Росіяни були краще екіпіровані. Кевларові броніки та каски, іншої якості бушлати. Проте мобіли шмонали лише ті, що схожі на бомжів, бо вузькоокі буряти та якути були дикі, та не вміли мобілу тримати в руці. Ще з нами був молодий хлопець із порожньою мобілою. Це визивало у всіх недовіру, ніби він все видалив, отже є що приховувавти. Насправді в нього мобіла втратилася, та він забрав телефон своєї матері.
Через це там була порожня галерея. На українських блок постах, документи перевіряли через ДІЯ, та той хлопець теж потрапив до списку підозрюваних, але його швидко відпустили. Ще на одному з українських блокпостів, якійсь незнайомий чоловік дав Стасу пакет їжі, яку ми заділили на наш бус. Там вже працював зв'язок, Стас дізнався, що його батько загинув(
Батьки жили на 5 поверсі 5-поверхового будинку, літак кинув бомбу, яка пробила дах та перекриття, розірвалася в коридорі, батько був в кімнаті, хвилею його видуло з вікна, та накрило уламками будинку.
Розтрощило таз та стегна. Сусіди його дістали з під уламків, він ще був живий... Він прожив ще 5 днів в страшних муках...
Матір Стаса евакуювалася у Новоазовськ, там вона зустрілася із батьками Даші.
У Запоріжжі нас висадили на епіцентрі, далі ми поїхали до мого знайомого, він нас приютив, ми нарешті помилися. Далі родина Стаса поїхала до міста Рівне, я поїхав у Дніпро блаблакаром, чоловік на ml 550 слухав мою історію та ридав. Грошей не взяв, довіз до адреси.
🍉✙ Пломбір Вкусꑭий ✙🍉
@plombirvkus
5 квіт. 2022