Якось у приватній розмові один таджик розповів мені цікаву, сумну й разом із тим повчальну історію з власних шкільних років. Варто зазначити, що сам він належить до однієї з малочисельних народностей Паміру. Спілкувались про його мову, яка є відмінною від таджицької та "інших сіл", що населяють його край. Я ж зацікавився писемністю рідної мови, якої він, як виявилось, не знає, бо не навчали в школі. На його думку її просто не існує. Десь у контексті цієї теми пригадав він випадок, який повідав мені вперше у своєму житті. Одного разу двоє його однокласників вирішили вкрасти з місцевого музею давню книгу, "написану мовою Паміру". По павзі сказав, що їхній вчинок тоді з ними не розділив, а нині розуміє: яку велику шкоду нанесли вони рідній культурі. Для забави написали свої імена та прізвища на титульній сторінці, так, наче вони і є авторами тієї книги, але в скорому часі збагнули скоєне, адже подібна річ легко привертає до себе увагу. Що трапилось з книгою далі? - не уявляє. Видно зробили все так, аби про неї ніхто не згадував.
Пам'ять - справедлива річ! Все тайне рано чи пізно становиться явним, нехай цю історію написано українською, а з огляду на вік співрозмовника, їй має бути близько 35 років. Досвід, який варто з неї винести: максимально оберігати історію і пам'ять про неї, не забувати і примножувати добутки власної культури, тим більш, коли належиш до малочисельних етносів серед різномаїтих народів світу.
